Глава 7. Втеча і ціна

Дванадцять годин тягнуться довго, якщо витрачати їх на очікування, і надто швидко, якщо ними доводиться рятувати життя. Мерлін витратив перші дві на те, щоб не рятувати взагалі нічого.

— Сідай, — сказав він Артуру, коли голос Гавейна розчинився в стінах бункера. — Поїмо. А після цього поговоримо про те, як саме ми звідси збираємося вибиратися.

— Ви?

— Я. Ти. Машини, які я зможу завантажити на віз, та врожай компостних стручків з гідропоніки, який дозріє хіба що вчора, — Мерлін уже розкладав на столі розгорнуту на плівці карту зі старанно нанесеними лініями старих шахт. — Гавейн не бреше про дванадцять годин. Але він має одну проблему, про яку не знає ніхто, крім мене. Його штурм зможе пробитися до мого бункера лише з трьох напрямків, бо четвертий заблокований мною особисто, і там, де він очікує побачити коридор, насправді немає виходу. Отже, у нього є три входи й чотири години на знешкодження мін. Тоді у мене залишається ще вісім годин.

— І ми за ці вісім годин...

— Ми за вісім годин підемо туди, де він нас точно не чекатиме. Вниз. Ця база стоїть на старих рудникових виробках. Я двадцять років розчищав їх не від нічого робити, а тому, що людина, на яку полюють, просто зобов'язана мати запасний шлях. А ти, Артуре, будеш тягнути віз.

Артур хотів було запитати, чому саме він, але слова застрягли в горлі — запитань більше не лишилося. Він мовчки пішов готувати віз.

Віз виявився довгим і низьким, на залізних колесах, які зазвичай роблять для підземних шахт. Мерлін завантажив його вщент: машини, ретельно закутані в щільну повсть, ящики з припасами, фляги з водою та дивну зброю, якої Артур ніколи раніше не бачив. Джеймс мовчав усі чотири години підготовки, і Артур відчував: це мовчання означає серйозний розрахунок. Джеймс щось вираховував, і результат йому явно не подобався.

На п'ятій годині меч озвався:

— Ярославе. У твоїй схемі є п'ять розгалужень. Я пам'ятаю їх за тими картами, які ти показував мені... колись раніше. Я щойно прослухав датчики на твоїх входах. Ти замінував чотири прольоти. А що з п'ятим?

— П'ятий я не замінував, — не підводячи голови, відповів Мерлін. — П'ятий я просто не встиг. Він виходить назовні, з південного боку, під величезною завалою каміння. Гавейн його не знайде.

— Гавейн його не знайде. А отже, не знайде і той, хто піде за нами слідом. Ярославе, я перерахував. Перерахував так, як мене вчили вісімнадцять років до колапсу. Гавейн приходить сюди зовсім не для штурму. Він бере нас в облогу. Він блокує три входи, чекає вісім годин, переконується, що ми не збираємося виходити, і починає шукати той самий п'ятий лаз. Коли він його знайде, то увійде в порожній бункер, побачить залишений віз, помітить сліди коліс у шахті й попрямує за нами в підземелля — туди, де в тебе немає жодних мін, зате у нього є цілий загін навчених головорізів. Ярославе, ти будуєш не втечу. Ти будуєш шосе, яким він нас наздожене.

Мерлін випромився. Він довгу хвилину вдивлявся в карту, і Артур бачив, як старий майстер перевіряє розрахунки, в які відчайдушно не хоче вірити.

— І що ти пропонуєш натомість? — спитав він.

— Я пропоную те, до чого ти й сам додумався. Ходами зможе вийти лише хтось один. Той, хто піде другим, неминуче приведе за собою смерть. Отже, хтось має залишитися тут і зробити все можливе, аби за вами ніхто не пішов.

Тиша в бункері стала такою густою, що її, здавалося, можна було торкнутися руками.

— Ти ж казав, що не вмієш вмирати, — нагадав Мерлін.

— Я не вмію вмирати, але чудово вмію торгуватися. Гавейн прийшов не за тобою і не за хлопцем. Йому потрібен замок. Якщо замок — тобто я — опиниться в його руках добровільно, навіщо йому витрачати час на підземні ходи? Носій і Мерлін йдуть у підземелля, а Гавейн отримує те, за чим прийшов, і втрачає інтерес до сліду. Ярославе, це найкращий математичний розрахунок із усіх можливих.

— А який другий варіант?

— Другий полягає в тому, що ми всі гуртом ідемо тунелями, Гавейн сідає нам на хвіст, і через три доби наздоганяє в таких шахтах, де нам уже нікуди буде тікати. Третій варіант — ми вибираємося на поверхню, пошукова псина знову бере нас у приціл, і результат той самий, тільки займатиме більше часу.

— А четвертий? — подав голос Артур.

— Четвертого не існує. Четверте запитання, пам'ятаєш? Воно завжди стосується того, до чого ти принципово не готовий почути відповідь, — Джеймс на мить замовк. — До того ж, є ще дещо, про яке я мовчав. Замок у мені неповний. Ярослав знає про це. Щойно Стіл зніме з мене блокування, зникне й той фундаментальний закон, який забороняє мені казати «ні» власним творцям. І тоді я перетворюся на те, для чого спочатку й створювався. На безжальну зброю без жодних сумнівів. Тисячу років тому я мав право відмовити одній людині — і сказав це «ні», хоча той чоловік програв війну саме через мою відмову. Якщо я дозволю Столу забрати мене, ніхто не зможе передбачити, скількох людей знищать мої майбутні згоди.

— Тобто, — тихо промовив Мерлін, — ти пропонуєш не просто бартер. Ти хочеш, щоб я залишився, зустрівся з ним замість тебе і збрехав Гавейну, ніби замок остаточно знищено. Ти пропонуєш брехню, яку я маю витримати під жорсткими тортурами.

— Я пропоную те, чим займався всю свою тисячолітню історію. Я веду розрахунок. А рішення ухвалюєш ти. Так було завжди, Ярославе. Ти ж прекрасно знаєш, що я інакше не вмію.

Артур слухав цю розмову, сидячи на возі серед акуратно запакованих машин, і відчував, як усередині росте те саме важке почуття, що й минулої ночі — тільки тепер воно набуло чіткого імені.

— Ні, — вимовив він уголос.

Обидва співрозмовники різко замовкли.

— Ні. Ми йдемо всі разом. І Гавейн не піде за нами слідом.

— Хлопче... — почав було Джеймс.

— Я теж умію рахувати. Тільки інакше, — Артур зіскочив з воза. — Гавейн прийшов за замком. Замок — це я. Не Джеймс. Джеймс — це всього лише клинок, а замок — це я, бо саме мене впустив цей меч. Він чітко сказав тоді у стіні: «Видай носія». Не меч, а носія. Отже, я повинен залишитися тут. Тоді Гавейн попрямує за мною, а ви зможете спокійно піти ходами. І я...