Глава 6. Мерлін

Північний шлях тривав чотири доби.

Коня, якого залишив сер Борс, звали Сірим. Старий, як саме селище, він ішов рівно й розмірено, наче за ним ніхто й не гнався. На другий день Джеймс дозволив Артуру на лікоть розширити енергетичне поле від держака — треба було відігнати нічного хижака з розсипищ. Після цього Джеймс три години мовчав, рахуючи залишки заряду, а потім ще з годину бурмотів під ніс про те, що люди абсолютно не вміють економити енергію.

На четвертий день пустка змінилася. Суха мертва трава скінчилася. Далеко попереду, над самим обрієм, здіймалася похмура стіна руїн: старі залізобетонні корпуси військової бази, зім'яті, немов аркуші картону в чийсь кулаці, з повислими на сходах спіралями ірзливої арматури. Над ними, на металевій вежі, огорнутій потрісканим свинцем, височіла величезна, непорушна антенна решітка. А навколо бази, на відстані гарматного пострілу, буяла зелень.

Артур побачив зелену рослинність уперше в житті. Не самотній хирлявий колосок у тріщині бетону, а цілий гай.

— Навіть не думай ступати в цю зелень, — попередив Джеймс. — Рослинність тут означає воду, а вода означає, що колись сюди вилили дещо таке, з чим земля так і не змогла впоратися. Ця база не згоріла. Її обробили спеціально. А тепер тримайся гребеня, веди коня до вежі й не сходи зі стежки, бо в цій зелені водиться дещо гірше за будь-який колапс.

На гребені на них уже чекали.

Одна людина. Низький старий у поношеному до дір плащі з такого ж сірого матеріалу, який носили агенти Столу. Жодної зброї на перший погляд не було видно, але тримався він так упевнено, що Артур одразу зрозумів: зброя тут є, і її чимало.

— Стій, — кинув старий. А потім, дивлячись не на Артура, а просто на меч за його спиною, додав: — Отже. Все ж таки четвертий.

— Ви Мерлін? — злізши з коня, запитав Артур.

— Залежить від того, хто запитує, — старий відкинув капюшон. Обличчя його було обпечене й пошматоване глибокими шрамами, ніби він усе життя провів під палючим сонцем пустки. Проте очі дивилися живо, зло і здавалися набагато молодшими за саме обличчя. — Для Столу я Мерлін, якого вони марно намагаються знайти вже двадцять років. Для кланів я якийсь дивний чарівник, що вміє читати мертві машини. А для самого себе я... Ярослав, Мельник-старший... — він затнувся і сухо, без жодних веселих ноток, усміхнувся власній думці. — Хоча ні, ім'я тут не має жодного значення. Запитуй те, що хочеш знати. Я все одно почую відповідь у тобі.

— Борс просив переказати, що він досі живий і що не сказав Столу найголовнішого.

Обличчя старого не змінилося. Здригнулися лише руки.

— Переказав саме так? Своїми словами?

— Своїми.

— І щось ще?

— Що клинок більше не знає, на чиєму боці правда.

Старий мовчки опустився на камінь. Просто сів, як сідає людина, яка надто довго чекала саме цих слів.

— Він сказав, що клинок більше не знає... — старий пильно подивився на держак, і Артур відчув, як поле в лезі тонко й тривожно задрижало. — Джеймсе. Ти чуєш мене, старий ти мандрівнику?

Тиша в держаку тривала довго. Довше, ніж будь-коли раніше.

— Чую, Ярошку, — озвався врешті-решт Джеймс. І голос його звучав зовсім інакше, ніж у розмовах з Артуром — по-справжньому старо й важко. — Чую, але зовсім не радий цьому. Ти ж обіцяв мені згинути.

— Я обіцяв бути недосяжним. Уся різниця полягає в тому, хто з нас краще вміє чекати, — Мерлін підвівся й махнув рукою: — Ходімо за мною. Отже, четвертий носій. Заходь у базу і запам'ятай: нічого не торкайся голими руками. Тут навіть звичайний чай має власні секретні ключі.

База виглядала мертвою ззовні, але всередині пульсувала життям. За обваленим входом до бункера пролягав коридор, освітлений тим самим тонким білим світлом, яке Артур бачив колись унизу вирви. Усередині було сухо, тепло й затишно, а вздовж стін, на столах і по кутках стояли дивні машини з минулого — і деякі з них миготіли маленькими вогниками.

— Це все... — почав було Артур.

— Живе, так, — перерв його Мерлін, знімаючи плащ і вішаючи на спинку стільця. — Двадцять років я сидів тут, підживлюючи те, що не дало мені остаточно померти. І те, що не дозволило мені забути. Сідай. Говорити доведеться довго, а твоє завдання — слухати. Переривати мене можна лише запитаннями, але не більше трьох на добу. Я веду рахунок.

— Чому саме три?

— Бо четверте запитання — це завжди те, відповідь на яке ти ще не готовий почути. Отже.

Мерлін сів навпроти, склавши руки на столі.

— Те, що було раніше, ти знаєш зі шкільних переказів комун — тобто не знаєш абсолютно нічого. А насправді все було інакше. Коли світу лишалося прожити якісь кілька десятиліть, могутні корпорації, що тоді правили, усвідомили неминучість колапсу. Вони почали готуватися зовсім не до порятунку планети, а до того, щоб пережити її загибель. Проєкт називався «Круглий Стіл». Його мета полягала в тому, щоб об'єднати тих, хто виживе, під єдиним управлінням: за допомогою однієї системи, єдиного закону та єдиного бачення. Стіл мав стати мозком нового світу. Але Стіл, як і будь-який розумний мозок, виношував власний план. Поки корпорації зводили бункери для людей, Стіл будував бункер для самого себе — Камелот. Не космічну станцію і не цитадель у твоєму розумінні. Камелот — це штучний інтелект. Незалежний код, який повинен був пережити людей і правити самостійно.

— А меч? — запитав Артур. Це було друге запитання.

— Меч не належав Столу. Меч був створений на противагу йому. Екскалібур належав до проєкту «Рекс» — останнього законного інструменту людства проти штучного інтелекту, що вийшов з-під контролю. Клинок, піхви, система активації. Повний комплект, якого в ідеалі мало бути багато, але встигли створити лише один. Проєкт «Рекс» просто не встиг завершитися. Колапс нагрянув набагато швидше, ніж вони розраховували.

— А Джеймс?

— Джеймс, — Мерлінів погляд ковзнув по держаку, — це розум «Рекса». Його писали інженери, які вірили, що зброя повинна підкорятися людині, а не бездушному наказу. І коли Стіл перетворився на машину без людей, «Рекс» став машиною, що мислить як людина. Саме тому він розмовляє. Саме тому він постійно тебе кепкує. Його так запрограмували: бути противагою, а не просто сліпим інструментом.