Глава 5. Місто на скелі

Мельник мав власне ім'я, але ніхто його не вживав. У посаді казали просто «Мельник», і цього вистачало, бо саме він тримав вежу, вітряки, воду та право суду на три дні дороги навколо. Він не належав ані до кланів, ані до Столу. Він був тим, хто виявився сильнішим за всіх у дні падіння минулого світу і перетворив це на власне ремесло.

Артур дізнався про нього все, що можна було випитати за мідь, і міді на це пішло чимало.

Посаду тримав не сам Мельник, а його люди, яких тут називали жорнами. Жорна патрулювали насип парами, вдягнені у шкіряні плащі, озброєні старими мушкетами, переробленими під саморобні патрони, та важкими ножами. Вони пильно стежили за руками кожного прибульця. Суд Мельник чинив щонеділі з верхньої галереї вежі: розбирав дві справи про крадіжку, одну — про пролиту кров, і судив швидко. Хто крав у посадку — втрачав руку, якою скоїв злочин. А вбивць виводили на край насипу: вони могли обрати або стрибок у прірву, або бій із жорном. Почти завжди обирали стрибок.

— А хтось узагалі обирає бій? — поцікавився Артур у місцевого торговця водою — напрочуд балакучого чоловіка, котрий розповів йому набагато більше, ніж коштували всі віддані мідні дроти.

— Ніхто, — відповів той. — За останні вісімдесят років бій обирали двічі. В обох випадках жорно просто чекало на місці, поки засуджений намотував кола. Видовище не для слабкодухих.

— А сам Мельник?

Торговець зиркнув на Артура так, ніби той запитав, чи тепле справжнє сонце.

— Мельник не б'ється. Мельник дивиться, — він знизив голос до шепоту. — Кажуть, угорі, у вежі, він тримає стару машину з минулого. Велику, таку, що бачить усе на три дні дороги навколо. Кажуть, він продає те, що бачить. Східні клани платять йому шалені гроші за інформацію. Саме тому він тримається тут уже вісімдесят років: не через силу, а тому, що всі знають, де він є, і водночас ніхто не знає, що саме йому відомо.

Артур переповідав усе Джеймсу вже ввечері, коли вони поверталися з ринку до наданої на ніч комори.

— Машина, що бачить на три дні дороги вперед, — повторив Джеймс, і в його голосі пролунав той самий скептичний відтінок, із яким він раніше говорив про щити Гавейна. — Цілком можливо. Якийсь вузькоспрямований сенсорний масив із підбитим живленням... Або ж просто чутки. Але ось що мені не подобається, Артуре. Три носії меча пройшли цим шляхом до тебе, і жоден не вийшов звідси через східний кінець. Мельник не збирає зброю. Якби він колекціонував артефакти, як усі ці клани, вони лежали б у сховищі на показ. Але ми нічого про це не знаємо.

— То чого ж він хоче?

— Це найголовніше питання. На нього є дві відповіді. Погана: йому потрібні ключі від меча. Тоді він чудово розуміє, що таке Екскалібур і чому за ним женеться Стіл. У такому разі ти живим зі східного кінця не вийдеш, адже Мельник торгує очима, а Стіл платить за них щедро.

— А друга відповідь?

— Друга набагато краща: він просто не хоче, щоб через його посад проходили чужі війни. Людина, яка вісімдесят років утримує нейтральну смугу між Столом і кланами, має для цього вагому причину — вона не бажає приходу сюди жодної з великих сил. А меч, Артуре, це чисте запрошення. За тобою вже йде пошукова псина, а слідом за нею патрулює Гавейн. Будь я на місці Мельника, я дізнався б про Гавейна ще два дні тому, — Джеймс зробив коротку паузу. — І чудово знав би, що ти ховаєшся в моєму посаді.

Гавейн прибув до Мельниці надвечір наступного дня. Артур спостерігав за цим із горища комори, сховавши загорнутий у плащ меч під боком, і бачив набагато більше, ніж йому хотілося б.

Машини Столу зупинилися на насипу за межами посаду і далі не рушили. До селища зайняли четверо: Гавейн і ще троє в сірих куртках. Місцеві жителі мовчки розступалися перед ними, жорна — теж, і це виглядало промовистіше за будь-які слова: охорона Мельника беззаперечно пропустила людей, яких їхній господар мав би ненавидіти всім серцем.

Гавейн не став гаяти час на ринку. Він попрямував просто до вежі, і її важкі двері відчинилися перед ним самі собою.

— Джеймсе, — зовсім тихо промовив Артур. — Він іде до Мельника.

— Бачу. Тобто не бачу, я ж у коморі. Слухаю, — на секунду запала тиша. — А ось це кепсько. Якщо вони не вороги, то в цій Мельниці тобі робити нічого. А якщо вороги... — Джеймс замовк, а потім видав те, чого Артур зовсім не очікував: — Тоді не роби нічого. Сиди тихо. Дай їм виговоритися. Переговори двох великих сил — це найкращий шанс для третьої сили, тобто для нас, залишитися непоміченими. Ти тепер третя сила, хлопче. Вчись бути непомітним.

Вони розмовляли довго. Артур не міг розібрати жодного слова, але бачив, як надвечір із верхньої галереї вежі вийшли двоє: Мельник, якого він бачив уперше, та Гавейн. Мельник виявився сухорлявим, високим чоловіком у простих сірих шатах, без жодної зброї. Він тримався так, наче в усьому світі не було нікого, хто наважився б йому перечити. Вони стояли над посадом, дивлячись на захід, де над руїнами старого міста догорало мідне небо.

Говорив переважно Гавейн. Мельник слухав. Потім він кинув коротку фразу, і Гавейн раптом голосно засміявся — цей сміх чітко долетів до горища комори.

А за мить Мельник повернув голову. Просто на їхню комору. Просто на Артура.

Він не затримував погляду надто довго. Повернувшись до Гавейна, він сказав ще кілька слів, після чого обидва зникли всередині вежі.

— Він тебе побачив, — констатував Джеймс без тіні сумніву. — Я відчув, як у тебе перехопило дихання.

— Крізь плащ?

— Крізь плащ нічого не розгледиш. Але людина, яка вісімдесят років продає інформацію, чудово вміє помічати те, чого інші не бачать. Він міг зафіксувати людину, яка лежить на горищі й намагається дихати якомога тихіше, — знову коротка пауза. — Артуре, бери меч. Ми йдемо негайно, цієї ж ночі, через східний кінець.

Східна околиця посаду являла собою вузький прохід між двома старими залізничними вагонами, що застрягли на насипу ще з давніх часів. Артур дістався туди вже близько третьої ночі — і виявив, що на нього чекають.