Глава 3. Полювання почалося

Машини з-за пагорба не поспішали. Вони йшли колонами по двоє, без фар, лишаючи на дахах лише короткі, рівномірні спалахи світла, якими, мабуть, бачили крізь темряву краще, ніж будь-якими очима.

Артур стояв на дні вирви й не знав, куди діти меч. Рука тримала його сама, і це лякало більше, ніж самі вогні.

— Клади на плече, — пролунав голос Джеймса. — Наче звичайну залізяку. Не рухайся, поки я не скажу. Ті, що їдуть, спершу посвітять. Дай їм цю можливість. Їм треба побачити клинок, аби переконатися, що він не в них.

— А що потім?

— Потім почнеться найцікавіше. Ти питатимеш, я відповідатиму, і ми обоє вдаватимемо, що часу в нас предостатньо.

Перша машина зупинилася на краю вирви. Друга — за нею. Третя та четверта пішли в обхід, замикаючи кільце. З першої автівки вийшов чоловік у довгій куртці з гладкого сірого матеріалу, якого Артур ніколи раніше не бачив: ані шкіра, ані тканина, щось незрозуміле й абсолютно незминальне. Він спустився у вирву не стрімко, як Мовчун, а повільно, ставлячи ноги так, ніби заздалегідь знав: унизу його ніхто не чіпатиме.

За ним спустилися ще четверо. В руках вони тримали те саме, що Артур уже бачив у своїх переслідувачів — той самий калібр, ту саму впевнену хватку. Мовчунова четвірка вишикувалася позаду Артура, і він раптом збагнув: оточення утворилося не навколо вирви. Воно замкнулося навколо нього самого.

— Ми передали координати три дні тому, — сказав Мовчун йому в потилицю. Говорив спокійно, так, ніби звітував про погоду. — Хлопче, ти нічого не зрозумів. Ми не мисливці за тобою. Ми — посильні. А ось це, — він кивнув на чоловіка в сірій куртці, — справжні господарі становища.

Чоловік у сірій куртці підійшов на п'ять кроків і зупинився. Обличчя в нього було чисте, доглянуте, без жодної вади чи шраму, і від цієї бездоганності воно здавалося набагато страшнішим за обличчя Кривозубого.

— Мене звати Гавейн, — представився він. — Радник із безпеки Круглого Столу. Ти, я дивлюся, з низовів. Це добре. Нижні завжди швидше розуміють прості істини. Клади клинок на землю, відійди на десять кроків — і ти залишишся живим. Хлопець, який вийшов із Прясла білим, теж не постраждає. Нам потрібен лише клинок, не ви.

— Він бреше, — шепнув Джеймс так тихо, що почув лише Артур. — Я знаю цього Гавейна. Він фігурував у чотирнадцятому столітті мого обліку, і тоді він казав точь-в-точь те саме: «ми за клинком, не за вами». Тих, хто віддавав зброю, завжди записували в свідки. А свідків не залишають, хлопче. Це перше правило, якому мене вчили, хоча тоді я ще не знав, що воно стане правилом.

Артур не ворухнувся. Промені ліхтарів шарили за спиною, руки тримали міцно. У голові промайнули образи з комуни: двадцять дві душі підземного паркінгу, слова Мовчуна про те, як швидко вони знаходять потрібних людей, і маленька семирічна Дана, що так тривожно спала ночами.

— Клади, — повторив Гавейн.

— А якщо я віддам, — спитав Артур, і власний голос здався йому чужим, — ви їх не чіпатимете?

— Кого?

— Тіх, хто внизу. У місті.

Гавейн м'яко посміхнувся. Це була щира, відкрита посмішка людини, яка ніколи в житті не робила нічого, за що їй було б соромно.

— Ніхто не торкнеться твоїх, — пообіцяв він. — Слово Столу.

— Слово Столу не варте й ламаного гроша, — зауважив Джеймс.

Артур зробив півкроку вперед і почав опускати меч до землі. І в ту саму мить, коли лезо мало торкнутися каменю, пролунав різкий наказ:

— Зараз! Кидайся ліворуч і не підводйся, доки не скажу!

Артур рвонувся вбік. Чому він послухався голосу з держака, а не ввічливої людини з гарною посмішкою — він і сам не знав.

Світло за його спиною обрушилося ударом. Не вибухом — саме потужним фізичним ударом. Біле сяйво, виплеснувшись із леза, розгорнулося горизонтальною стіною на всю ширину вирви. Чотири машини по периметру, їхні прожектори, кожна плата й гайка — все, що несло в собі хоч крихту електрики, в одну мить померло назавжди. Люди попадали на камінь. Тихо, без криків і стогонів, немов занурившись у глибокий сон. Сіра куртка Гавейна лише спалахнула тонкою сіткою світла по рукавах та плечах; він устояв на ногах, зробив крок назад — і сітка на його одязі згасла.

— Щит, — констатував Джеймс. — Звісно, у них є щити. Столівці ніколи не виходять на прогулянку голіруч. А тепер підводйся, хлопче, і біжи на північний схід — там вирва мілшає, є вихід по схилу. Рухайся!

— А решта? — Артур кинув погляд на Мовчунову четвірку. Вони лежали непорушно, лише високий судорожно скреб пальцями камінь, намагаючись підвестися.

— Вони живі. Просто вимкнені. Вважаю це чи не найкращим своїм вчинком за останню тисячу років, тож радій.

Артур побіг. За спиною Гавейн не кричав — він лише кинув коротку фразу в комунікатор на рукаві. І з-за пагорба, де ховалися інші машини, долучився новий звук: щось важке, грандіозне й нелюдське котилося по землі набагато швидше, ніж міг бігти будь-який бігун.

Схил вирви на північному сході був крутим і довгим. Артур дерся по ньому, падаючи на коліна, здираючи до крові руки і знову зриваючись уперед. Меч він стискав двома руками, як важіль, і держак пашів живим, нестерпним теплом.

— Що це було?! — випалив він на ходу.

— Електромагнітний імпульс, стиснутий у чисту площину. Лезо, хлопче, — це не шматок кованої сталі. Лезо — це поле, а поле здатне стати чим завгодно, на що вистачить моєї фантазії. Питання не в тому, що воно вміє. Питання в тому, скільки в нас залишилося заряду. А його вистачить ровно на три подібні фокуси, і один ми щойно розстріляли. Тож ноги в руки — і біжи швидше.

— А Гавейн?

— Гавейн іде по нашому сліду. Разом із ним ще двоє таких самих і одна тварюка, яка взагалі не належить до людей. Не зупиняйся ні на секунду.

За пагорбом, у мідному світлі ранку, пустка розкинулася на всі боки: сіре каміння, мертва трава, рвані смуги старих шосе, що губилися в білій імлистій далечі. Він біг, задихаючись, відчуваючи, як легені палають вогнем, а ноги слухаються лише інстинкту виживання — далі від вирви, далі від вогнів.