Глава 2. Меч із каменю

Йшли дві доби.

Спочатку — старим шосе, де асфальт поздирали до самої арматури, а саму арматуру витягли на метал, бо колись комусь сталь була потрібніша за дороги. Потім — через поля, де не росло нічого, крім сухої сірої трави, схожої на волосся з мертвої голови. Небо над пусткою здавалося таким же мідним, як над містом, але чомусь ширшим. Артур дивився на нього й не розумів — радіти цьому чи боятися.

Незнайомці не називали імен. Головного Артур про себе охрестив Мовчуном, бо той говорив мало. Двох інших — високого та кривозубого — він розрізняв так, як розрізняють коней. Четвертий, із мушлею на щитку, не промовляв жодного слова і, здавалося, взагалі не спав.

Тільки на другий вечір Мовчун заговорив про діло.

— Стериґа стоїть у вирві за пагорбом. Побачиш сам, — він ступив поруч із Артуром, і той почув, як під курткою Мовчуна щось тоненько дзенькнуло — не зброя, щось інше. — Розкажу тобі історію, бо без неї ти напевно скоїш якусь дурницю. Трохи більше року тому туди ходив один чоловік із Кущів. Прийшов до вирви, дивиться: а там стовп світла, і в ньому — клинок. Вершиною вниз, прямо в камінь. Чоловік був простий, то й зробив те, що зробив би кожен простий: підійшов і потягнув.

— І обгорів, — кинув Артур.

— Він не обгорів, — Мовчун дивився не на Артура, а кудись уперед, на пагорб. — Він підійшов на крок, і стовп світла стиснувся в кільце навколо нього. Таке, що й очі випекло б. Коли світло згасло, від нього лишився лише силует, випалений на землі. Метр завширшки, пішов углиб до самого каміння. — Пауза. — Відтоді ми звемо це місце Пряслом. І ніхто з тих, хто наближався ближче ніж на три кроки, звідти не повернувся.

Артур згадав двох обпалених бідолах, про яких казав Дункан. Ті тоді повернулися. Ті підходили близько, але не наважувалися ступити ближче за ті самі три кроки.

— А ти чому не підійшов? — спитав він.

— Тому що я не дурень, — відповів Мовчун без жодного жарту.

Вирва відкрилася за пагорбом так раптово, що Артур зупинився. Колись тут щось упало з небес або вирвалося з надр землі, і за тисячі років ні вітер, ні дощі не змогли згладити її краю. На дні вирви темніли старі бетонні кейси з вибитими вікнами, а точнісінько по центру яскраво сяяло.

Світло було тихим. Жодного блиску чи полум'я. Вертикальний стовп білого сяйва завтовшки з людину стояв непорушно. На його дні, застиглий у камені, виднівся клинок. Синій, із нерівною поверхнею, схожий на нічну річку. Він лежав у камені так само природно, як річище тримає воду, а камінь навколо нього розплавився, застигнувши гладкою склоподібною кіркою.

Артур довго дивився на це диво. Він бачив у житті чимало старовинних речей: сервери, дрони з вигадливими орнаментами на корпусах, навіть одну напівживу машину-збиральницю в тунелях, яку комуна три роки годувала струмом, як якогось тяглового бика. Він знав, що минуле було зовсім іншим. Але цього він не розумів. Це не виглядало мертвим.

— Воно працює, — вимовив він уголос.

— Воно чекає, — поправив Мовчун. — Це не одне й те саме.

Незнайомці зайняли позиції з холоднокровним розрахунком загартованих бійців. Високий залишився за спиною Артура. Кривозубий і «чоловік із мушлею» розійшлися по схилах вирви, звідки все було як на долоні. Мовчун підійшов ближче і заговорив тихо, звертаючись лише до нього:

— Слухай сюди. Ми прийшли сюди не за зброєю. Ми шукаємо того чоловіка, який вийшов із Прясла білим і німим. Він наш. Він щось побачив у тому стовпі, і ми маємо дізнатися, що саме. Але потім надійшов наказ згори. Наказ був чіткий: клинок. Розумієш, тепер головне — він. — Мовчун знову зробив коротку паузу. — Ти людина з низовів. Ти бачив старі машини й знаєш, що вони неживі. Ти просто підійдеш і витягнеш його. Якщо стовп тебе спалить — що ж, ми втратимо скавера. Велика біда. А якщо ні — візьмеш клинок і передаси нам. От і все. Нічого складного.

— А якщо я не віддам? — запитав Артур.

Мовчун уперше подивився на нього не як на покірну річ.

— Тоді буде точнісінько так само, якби він тебе спалив. Для нас різниці немає. Але ти передаси. Бо внизу в тебе лишилося двадцять дві душі, і ти чудово знаєш, як швидко ми вміємо їх знаходити.

Артур спустився у вирву.

Дно під ногами було вкрите тим самим розплавленим каменем, кроки лунали тихо й глухо. З кожним кроком світло ставало густішим, наче вода. Зупинившись за три кроки від клинка, Артур завмер — але світло навіть не поворухнулося. Воно просто чекало.

Йти далі не хотілося. Усі чотирнадцять років життя на нижніх рівнях голосили в голові єдине правило: не лізь туди, де не твоє, не чіпай того, чого не розумієш. Але раптом він згадав Стара — старого задерикуватого діда з казок комун, який твердив, що нагорі обов'язково має бути інше життя. І зробив крок уперед.

На відстані витягнутої руки світло м'яко пройшло крізь нього від маківки до п'ят. Без болю. Наче хтось торкнувся його холодною рукою, гортаючи сторінки старої книги й ведучи пальцем по рядках.

Стовп не стиснувся. Стовп не спалахнув.

Стовп просто згас.

Він розчинився в одну мить — повністю, вкинувши вирву у непроглядну темряву тунельного типу. Артур чув, як на схилах зашаруділи камінці, як різко напружився Мовчун, як хтось вилаявся крізь зуби. А сам він стояв у цій темряві, і його руки чомусь самі потяглися до каменю, ніби той покликав його на ім'я.

Клинок був холодним. Спочатку він не піддавався. Артур смикнув раз, потягнув удруге — і твердий камінь раптом подався під руками, гнучись наче віск. На третій раз він перестав тягнути силою, просто обхопив держак обома долонями і — сам не знаючи чому — легко крутнув його.

Камінь розійшовся. Не тріснув від удару, а розступився, наче все життя був розкритий і чекав лише на цей правильний рух. Артур тримав у руках меч — важкий родовою вагою справжньої зброї і водночас легкий, наче повітря. У пітьмі лезо не світилося синявою. Воно взагалі здавалося порожнім простором, вирізаним у повітрі за формою клинка.