Я – Істина

      Він сидів і чекав страти. От і все. Його життя скінчилося. Більше немає сенсу на щось сподіватися. Все чим жив, про що мріяв, чого хотів більше не збудеться. Тепер всі амбіції, мрії, бажання все в минулому. Залишилося вже зовсім не довго. Ще одна ніч і його існування припиниться. Його буде викреслено з книги живих навіки. Вся ця війна для нього тепер більше не мала сенсу. Все скінчено.

      Варавва сидів і дивився крізь маленьке тюремне віконечко на нічне небо. Він знав, що завтра о цій порі від нього вже нічого не залишиться. Пилат підпише вирок і його стратять. Не просто стратять, а змусять висіти на ненависному хресті у всіх на очах як доказ могутності Риму. Риму, котрий забрав мільйони життів по всьому світу. Риму, котрий нав’язує умови іншим народам. Риму, котрий збезчестив їх святиню. Висіти, там під палючим сонцем і конати повільною смертю.

     Він згадував молоді роки. Тоді йому було лише двадцять. Молодий, амбітний, сильний. Він не хотів коритися законам. Він був хоробрим хлопцем і легко міг досягти чогось в житті. Але ж ні. Він разом із братом Симоном зв’язалися із зилотами. Марно мати просила їх залишити цю небезпечну справу. Але ж ні. Вони хоробрі, революційно налаштовані. Вони зможуть. А що більше, їх же підтримує первосвященик. Звісно, що лише таємно, але все ж. Гроші з казни Храму тратяться на зброю, харчі та інші речі для нових ідейників вільного царства. Що ще треба. «З нами Бог!» - казали первосвященики. Вони таємно переховували своїх протеже не один раз у стінах Храму. А далі…

    Варавва походив із збіднілої священицької родини. Звісно, статки якісь тай були. Але все ж. Прихід римлян поставив на коліна всіх. Тепер на догоду його наглядачам, присланим, з бозна-звідки треба було жити по інших законах. Більшість золота відправлялося в Рим. Населення обкладалося що раз сильнішим податком. Священство більше не приносило колишнього прибутку. Треба було вчитися виживати в нових умовах. Симон і Яків були братами. Вони мали сім’ї. У Якова було троє синів і три дочки. І один з них Ісус. Він був наймолодшим серед усіх дітей. Але зажди жвавий, прудкий, егоїстичний. Він бажав отримати більше від життя, аніж йому судилося. Тому юний Ісус шукав різні можливі і неможливі проходи для здобуття першості. А ще він ріс в середовищі антиримських настроїв. Батько, як правовірний син свого народу, завжди виховував у своїх дітях ідею первенства їхнього народу, його вищості, обраності. Все це входило і осідало в серці хлопця.

       Якось до них зайшов їхній далекий родич – Авінадав. Це був троюрідний брат Якова.

– І як ти живеш, брате мій любий? – сидячи за столом, спитав Яків. Він прекрасно знав настрої свого родича. Але хотів перед своїми дітьми показати причину нещасть.

– Ти й сам знаєш Якове – відповів той – не дуже важно. До старості йде. Роздумую про смерть.

– Та годі тобі! Тобі ж іще сорока нема.

– Та нема… Але часи не певні. Хто його знає, хто і   коли… – скрушно констатував чоловік.

– Бо нема в нас держави. Нами заправляють чужинці. Ми розпорошені. От коли римляни підуть все стане легше.

– Та годі тобі, Якове. Невже ти віриш в рай на землі. Багаті завжди будуть багатими, а бідні завжди будуть бідними. І не має значення, хто буде …

– То ти не віриш в писання? – гостро спитав Яків – який же ти юдей?

– Я вірю в Бога. І надіюся на Нього. А не на щось інше.

     Під цим «щось інше» він чітко мав на увазі підтриманих юдейськими священиками зилотів. Авінадав залишив Єрусалим багато років, тому і оселився тут, подалі від всякого не спокою і брехні. Він вірив у прийдешній новий час і Месію, на котрого вже всі давно так чекають. Але й разом із тим він розумів, що силою меча проблему не вирішити.

   Він був добрим знавцем Тори і прекрасно знав історію свого народу. А ще, добре розумів те, що Бог завжди посилав кари через його непослух. Тому він вірив, що і це є Божим замислом. І нічим іншим.

– Який же ти, Авінадаве, безхребетний! – казав вкінці розмови Яків – ти віриш, що Бог буде творити чудо? Що римляни самі підуть? Що нізвідки ми отримаємо так бажану свободу?

– Ні. Я вірю в інше. Я вірю, що Бог не залишить нас, Якове, не залишить. А це напевне найголовніше.

Час минав. Авінадав зістарівся. Тепер він більше не відвідував Якова. «Свого нещасного братика» – як він все говорив. Він любив Якова. Але й разом з тим плакав через його злобу і ненависть в середині.

  Тим часом Яків йшов вверх. Він активно займався справами, а підпільно примкнув до лав опозиційників. Навіть сам Анна, первосвященик, високо оцінював його роботу. Яків гордився цим. Тепер в суспільстві він отримав почесне й достойне місце. Серед юдеїв він тепер вважався одним із шанованих чоловіків. Він цьому безмежно радий. Нарешті він, Яків, зможе докласти всіх зусиль до найважливішої місії для них. Він щиро ненавидів тих, хто відказувався примикати до них. «Ну як то так можна, як можна – бурчав про себе старий Яків – невже можна родитися таким ницим боягузом… Ну як… Безхребетні створіння…»

         …А час минав… Десь далеко, за сотні кілометрів була інша сім’я…

– Сину, піди краще відпочинь хоч трохи – сказав старий Йосиф, ти ще молодий, встигнеш напрацюватися.

– Ні, тату. Спочатку нам треба це закінчити. Адже скоро прийде Веніямин за своєю лавкою і полицею.