Чи ж то не я Господи?

       Йшло приготування до Пасхи. Для євреїв це свято мало особливе значення.[1] Воно нагадувало їм про вихід із Єгипетського полону. Часи мінялися. Змінювалися царства. Євреї були від того часу уже не в одному полоні. Але найгіршим для себе вони завжди вважали Єгипетський. Так чи інакше, але свято об’єднувало громаду довкола себе. А крім того це вкотре нагадувало про їх вибраність Богом. Дивно про таке говорити, коли цей «обраний народ» перебував уже майже сімдесят років у полоні. Та це не міняло суті справи.

      Ісус теж не залишався осторонь святкувань. Він добряче показав себе вигнавши з храму торговців та вступаючи в не одноразову полеміку з книжниками. Тепер він гостро їх засуджував. Це підливало масла у вогонь без того обурених на нього фарисеїв. Неоднозначним був і його в’їзд на ослі в саме місто. Це було скривленою формою тріумфальних в’їздів царів.[2]

   Останні події викликали пожвавлене обговорення навколо персони Ісуса з боку різних груп священиків. Дехто схилявся до думки, що це справжній месія посланий Богом, і відповідно діє по вказаному йому сценарію, спираючись на те чудо, котре Ісус не давно зробив (воскресив померлого друга Лазаря). Інші говорили, що це не може бути месія, оскільки не походить прямо із Давидового міста (Віфлеєм – місто народження біблійного царя Давида, відповідно і звідти би мав прийти довгоочікуваний Спаситель). Дехто змовчував. А найбільше лютували ті ж таки фарисеї. Цей жест похитнув їхню необмежену і ні з ким не ділену владу серед народу. Ісус не просто кинув їм виклик – він бажає відібрати у них віжки правління. Це не лише обурювало, але й лякало узурпаторів. Вони прекрасно знали, що прийдешній цар має повернути велич своїх предків. А це значило що їхній владі настане кінець.

      Боялися не лише первосвященики. Ірод по своїй смерті розділив своє царство між синами, кожному з яких римський імператор дарував титул етнархії[3]. Тепер вони ділили колись один трон на всіх разом із прокуратором. І кожен хотів дожити бодай в своєму сані до смерті. Поява справжнього спадкоємця трону змусила їх всіх занервувати.

     Тим часом Ісус був у Єрусалимі. Він кожного дня навчав у храмі. Тепер як ніколи Ісус був перед самим носом у своїх ворогів. Він не просто їх критикував а засуджував. Причому робив це вже досить публічно. Він відкрито викривав всю їхню неправду перед народом, засуджуючи всю їхню діяльність. І найосновніше – ніхто не міг йому нічого ані заперечити ані сказати щось напроти. Була одна маленька деталь – скоро мало настати довгоочікуване свято Пасхи. А як відомо на це свято до Єрусалиму приходило багато людей. Це могло посприяти організації постання чи перевороту.

– Де нам приготувати вечерю? – спитав Петро.

– Будете в місті, там побачите чоловіка, що буде воду нести у глекові. Ідіть за ним аж до дому. Скажете йому: «Вчитель питає тебе: Де кімната, в якій споживу з учнями Пасху?». І там, де він вам покаже, приготуєте.

– Добре, Учителю.

    Вони пішли. Трохи то дивно виглядало «чоловік з глеком води». Бо ж на Близькому Сході цього чоловіки не роблять. Це могло бути лише у крайнім випадку. Ну, або як певний знак. Саме це і шукали Петро з Іваном. Знак. Незабаром вони таки відшукали такого чоловіка і переказали все, що навчив Ісус. Той повів їх за собою. І показав їм точнісінько описану Ісусом кімнату.

     Надходив вечір. Це був останній їхній вечір. Ісус про це знав. Він знав що Юда ходив до Каяфи. Знав і те, що буде з ним далі. Та говорити про це ще не хотів. У будинку зібралися всі хто мав прийти. Вони часто вечеряли всі разом. І це не було в перше. Але цей вечір був особливим. Наближалося саме свято. Найстрашніше позаду. Кожен з учнів так думав. Всі розуміли, що опоненти Ісуса не захочуть на такий великий празник починати конфронтацію, чи гірше того зробити спробу позбутися його. Та вони помилися.

      Всі посідали столу (стіл являв собою чотирикутник з одним відкритим боком. Біля стола не сідали, а радше наполовину лягали на спеціальні ложі, спираючись лівою рукою). І тут між ними почалася суперечка. Кожен претендував на право сидіти біля Ісуса по праву руку чи по ліву першим (згідно звичаю народів близького сходу по центрі мав бути сам господар, найповажніший гість вкладався по праву руку від господаря, інший, теж поважніший гість першим по ліву руку. Всі інші так же само вкладалися згідно своєї ієрархічної ланки). Все згідно зі звичаєм. І тут Ісус зняв з себе верхній одяг, взяв миску з водою і рушник підійшов до учнів. Всі були розгублені, але погодилися, щоб їм обмити ноги (на Близькому Сході дороги не були вимощені камінням, як це було у Римській імперії. І тому дорога була вкрита пилюкою. А коли падав дощ, то ця пилюка перетворювалася у болото. Тому біля кожного дому стояла спеціальна миска з водою, а у заможних ще й раб, щоб обмини ноги гостеві). По суті це була, як то кажуть, брудна робота.

– Царі, панують над людьми, а ті, що ними володіють, звуть себе їхніми добродіями. Але не буде між вами такого. І хто найбільшим між вами хоче бути, то нехай стане меншим, а кожен начальник як службовець. Чи ж не той є більшим хто сидить при столі? Але як бачите, що я для вас наче службовець.

     Всі були тим здивовані. Вони мовчки дивилися на Вчителя і перезивалися між собою. От уже підійшла черга до Петра. Він почав протестувати:

– Господи, ну як ти мені митимеш ноги? – це був і переляк і здивування і певний сумнів.

– Що Я роблю зараз, потім зрозумієш!

– Та не будеш ти мити мені ноги! – вигукнув Петро. Він не міг представити свого доброго Вчителя в образі слуги.