Диво

            Лазар[1] лежав у гробі вже четвертий день. Ще за життя його сестри послали звістити Ісуса, що його друг хворий. Але він не прийшов, бо був доволі далеко. Марта[2] з Марією[3] ніяк не могли прийняти смерті свого рідного і так доброго брата. Це був шок. «Ну чому? – питала себе Марта – Чому він так швидко помер? За що Бог його так покарав». Вона ніяк не могла заспокоїтися. Жаль за рідним був настільки великим, що її доводилось заспокоювати кілька разів. Невже це все. Невже кінець? Марта була жінкою практичною і реалістичною. Але ця подія вибила її з колії. Вона більше не могла стримати себе і плакала. Вона нарікала на таку несправедливість долі, що забрала її брата. Її люблячого Лазаря. Та попри все вона мусила тепер вести господарство замість нього. Тому вона, зрештою, була змушена малу-помалу переймати господарські справи свого покійного брата і заразом змиритися з волею долі.

         Марія була дещо іншого погляду. Вона щиро довіряла Ісусові. Але не тепер. Звісно що, Він творив чуда. Він не раз оздоровляв, помножував хліб, утихомирював бурю. Але ж не з мертвим. Тепер все закінчено. Вона була розбита. Невже в таким момент Ісус не міг швидше прийти?! Невже не міг якось посприяти – так, як це було із сином сотника. То чому залишив? Чому не відвернув смерть? Хіба ж вони не друзі!

        Однак, Ісус ніби навмисно не спішив. Він з учнями тим часом йшов старою відомою їм стежиною. Був чудовий сонячний ранок. Сонце пригрівало після холодної ночі. Природа прокидалася від сну. Ісус був мовчазним. Про що він думав? Хто його може знати. Можливо про Лазаря, котрий був другом. А може про власну смерть. Ніхто не знав. Але було видно ніби він чимось стурбований. Позаду апостоли щось гомоніли між собою. Вони цілком довіряли своєму Равві. І не боялися з ним тепер нічого. Так, Ісус говорив їм, що в Єрусалимі він має померти, що його зрадять і священики вимагатимуть його смерті. Але сьогодні їм було якось не до цього.

– Як думаєш, Якове – озвався Петро – Лазар напевно дуже таки хворий, раз послали гінця.

– Напевно, що так – якось ліниво відповів той.

– Ісус його вилікує – додав Симон – Ісусе, ти ж зможеш, правда?

– Наш друг помер – відповів Ісус – Але не переймайтеся цим! Його смерть не для того, щоб сумувати…

– А для чого? Хіба ж він не наш кращий приятель?

– Так. І саме тому ви повинні побачити силу віри.

   Всі продовжували йти. Вони про щось ще говорили. Хтось щось запитував. Хтось милувався природою. Хтось щось обмірковував.

     Сонце піднялося високо, а до Вифанії було ще далеко. Вифанія була досить не великим містом не далеко від самого Єрусалиму. Крім Лазаря з сестрами тут жив ще один добрий приятель Ісуса – Симон Прокажений. Цей чоловік багато часу провів у неприємній компанії «призначених на повільну смерть».[4] Але зустріч з Ісусом змінила його життя. Від того часу він живий і здоровий проживає у своєму домі з дружиною і дітьми. Від тоді Ісус є бажаним і очікуваним гостем. Це саме він послав свого старшого сина зі звісткою про хворобу Лазаря. І тепер теж очікував приходу.

    Проказа була не просто хворобою зовнішнього вияву. Ні було де що більше. Це була величезна проблема. Хворий не просто помирав. Він тяжко мучився. Його всі намагалися обминати. Він був полишений всіма, відкинутий суспільством, загнаний в якусь стару печеру. Це була не просто хвороба, котра вражала все тіло. Це була хвороба душі.

    А час спливав. Він кожної хвилини віддаляв подорожніх від спокійної Галілеї[5] і крок за кроком приближав їх до не спокійного і метушливого Єрусалиму. А разом із тим приближав і події, котрі докорінно змінять історію людства. Але зараз не про це…

– А ось ми і прийшли – сказав Ісус, коли вони підходили до селища.

      Покійник був шанованим односельчанином. Тому, коли люди почули, що Ісус нарешті дістався села, вийшли зустріти. Чого вони чекали – хто його знає. Можливо, хотіли дорікнути йому за таку байдужість, що не прибув раніше, а може висловити співчуття з приводу смерті друга.

– Як добре, що ти прийшов – першим підійшов Симон,–ми вас чекали уже кілька днів. Потім похоронили тіло.

– Нічого не вдієш – втішав хтось із натовпу.

– А чому так довго? – спитав хтось із жінок

– Яка вже тепер різниця.

– Можливо, не могли швидко прийти…

– Залиш вчителя в спокої. Йому теж важко.

      На той рух прийшла і Марта. Вона збиралася ще зранку піти намастити тіло. Але змогла лише тепер. Вона підійшла ближче до юрби і побачила вчителя з іншими.

– Це ти Ісусе. Він помер… Якби ти був, то… – і розплакалась.

Вона більше не мала сили.

– Марто, Марто – заспокоював її Вчитель – він воскресне.

– Та знаю, що колись воскресне. Але як би ти був поруч, то не помер би…

– Вір, Марто. Все буде добре!

         Гріб стояв неподалік села. Якихось кілька сотень метрів. І вони разом направилися туди.

– Відкрийте – попросив Ісус.

– Але ж тіло пролежало уже чотири дні… Чути ж…