Зрадник

       Юда[1] був одним із дванадцяти найближчих друзів Ісуса. Однак цього йому було мало. Коли він бачив, як Ісус спокійно говорить з іншими, а не звертає ніякої уваги на нього, то аж трусився від злості. Перебування в постійній компанії з Ісусом та іншими його послідовниками змушувало Юду признавати свою думку хибною. Він почав переконувати себе в тому, що Ісус є аж ніякий не бог – а лише людина з надзвичайними можливостями і дарами природи. Інакше кажучи, Ісус в його уяві виринав як один із великих вчителів, але ніяк не «помазаник», котрого так чекають юдеї. Така не здорова «реалістичність» дуже не подобалася його вчителеві, однак він не забороняв учневі говорити, а тим паче думати, хоча знав, що буде далі. Юда щоразу гостріше йшов у протилежність думкам «свого наставника». А Ісус замість того, щоб використати політичну ситуацію і проголосивши себе «царем Ізраїлю», підняти народ на боротьбу проти ненависного Риму – говорить: «Кесареве кесареві, а Богові Боже». «Що ж це тепер – думав Юда – а як же далі? Чи він не розуміє, що на нього покладається велика надія!? Народ готовий будь-якої хвилини взятися за зброю і дати ворогам відсіч! За допомогою його сили і авторитету ми могли б легко встановити «нове царство!»

      Однак, Ісус чомусь завжди думав інакше. Що це? Фатальна помилка?! Може щось не так!? Народ чекає визволителя, що прийде і вижене гнобителів – а тут… Хіба йому байдуже, хіба не шкода своєї нещасної батьківщини?...

       А тим часом за горою сходило сонце, перші промені якого освітили все узгір’я, всю долину. Ранкове свіже повітря наповнювало світ запахом польових трав. Стежкою йшло шестеро людей. Всі чоловіки середнього віку, середньої статури і лише один молодий хлопчина – Іван[2]. Йдуть спокійно, не кваплячись. Попереду йшов він – Галилейський Вчитель. Біля нього молодий хлопець, років з шістнадцять-вісімнадцять. Вони про щось говорять, жартують, сміються.

– Іване, чого б то тобі не повернутися додому? – раптом питає Ісус – вдома на тебе чекає батько, мати, сестра…

– О, ні! Вчителю, мені і тут дуже добре! – відповідає хлопець, усміхаючись – може вони мене і чекають, але… Я ж повертаюсь до них час до часу… І їм цікаво почути від мене щось нове.

– Так, але ти б міг їм допомогти щось – говорить далі Вчитель.

– Вони не такі ще старі. До того ж батько мені сам сказав, щоб я краще тримався тебе, ніж сидів вдома.

– Що ж… Якщо хочеш – усміхається Ісус і, повертаючись до заднього, питає – а ти ,Андрію[3], що скажеш ?

– Гарний нині день! – відповідає той – я думаю, що було б не погано десь ближче до обіду зупинитись у Витсаїді[4]!

– Ні, друже, ми будемо іти іншою дорогою! Але якщо ти дуже хочеш, то можеш піти додому разом з Іваном!

– А ти ? – питає хлопець.

– А ми підемо до Капернауму[5]! У мене там є багато друзів , котрих треба відвідати, а повертаючись, зайдемо до вас у Витсаїду і підемо разом до Петра[6].

– Так, якщо ви цього хочете.

– Іване, передавай батькам мої вітання! Скажи, що вони мають хорошого сина – прощаючись, говорить вчитель.

– Неодмінно все передасть – відповідає Андрій за свого молодшого брата.

       Єдиною людиною у цій компанії, котра була далека від розмови був Юда. Він увесь час йшов тихо, ніби про щось глибоко роздумуючи. Про що він розмірковував важко було сказати!

     Завжди однакове, «мертве» лице, погляд втуплений в нікуди, маленькі очиці, що бігали мов двоє мишенят. Ось він – той, що стане зрадником свого вчителя.[7] Він майже ніколи не сміявся, не жартував, вічно похмурий, був чимось незадоволений. Юда не любив багато говорити, а про себе тим паче. Був скритим. Вся його постава вказувала, що ця людина носить у своєму серці зло. Високий, худий, з почорнілим від сонця обличчям, довгим носом, і худими довгими пальцями. Він швидше скидався на примару, ніж на людину, що лякає людей своїм гнітючим виглядом.

      «Чекати і ще раз чекати – думав Юда – але чого? Хто він? Он скільки раз Ісусові вже натякали на те, що час взяти владу в свої руки, що народ готовий піти за ним[8] – а він… Все чекати… Коли ж нарешті прийде те царство боже? Коли прийде справжній цар, аби спасти свій народ від римського гніту? А може все це лише вигадки старих, хворих на голову старшин? Ілюзія – видавати бажане за дійсне! А що якщо це так? Чого тоді чекати? На кого надіятись?» – такі думки непокоїли голову учня вже довгий період. В той час, коли його учитель спокійно, без найменшої підозри йшов поряд і розмовляв з Іваном і Андрієм. Юда ніколи не споглядав красу природи, не слухав співу пташок, він ніколи не милувався краєвидами. Це була людина сухої вдачі. Сухої в значенні твердої, не мистецької, грубої.

      А сонце ставало що раз то вище і ставало відчутно вже полуденну спеку. Подорожні йшли далі. До Капернауму було ще досить далеко і треба було трохи поспішити, поки сонце не стало на самий полудень. Вже ніхто нічого не говорив. Кожен думав про щось своє. Всі задумані, тихі, ніби із каменя. Довга стежка вилася горбами і губилась десь в травах. Ще трохи.

Капернаум був одним із провінційних торгових міст. Місто було багате – а де є багатство, там є і жадібність, пиха, а разом із нею і розпуста. В цьому місті мешкали друзі Ісуса. Тут він часто був бажаним гостем.

– Любі мої друзі, я хотів би спитати вас – що ви думаєте про «сина людського»? – перебив мовчанку Ісус.