У дворі Пилата

Дві тисячі років назад. Двір прокуратора юдейської провінції Понтія Пилата[1]. Збирається доволі велика юрба юдеї. Вони зі своїми старійшинами та первосвящениками[2] приводять судити злочинця, якого звати Ісус[3], родом із Назарета.

Серед юрби вирізняється єдина постать. Так, це він. Чоловік середнього росту, середньої статури, з ясними великими очима та світлим волоссям. Тепер від його краси мало що залишилося. Весь обшарпаний, під очима видніються синці. За ним до двору входить народ. Цей народ, що ще вчора кричав:

– Осанна[4]! Нехай живе Ізраїльський цар! Слава синові Давида[5]!

Дуже скоро кричатиме до Пилата:

– Розіпни!.

Той же народ, що ще не так давно визнавав його за авторитет, за великого проповідника і вчителя тепер прийшов, щоби винести над ним свій остаточний суд – смерть! Той самий народ, побачивши його чуда, говорив, що то пророк – нині засудить його на найстрашнішу кару – розп’яття!

Гамір, що був зчинився біля воріт, поволі почав затихати. Але не надовго. Раптом римські воїни зачиняють ворота. Починає зчинятися знову крик юрби, починаються бійки, переходять до зіткнень римських солдатів зі слугами первосвящеників.

В той же час Ісус стоїть ніби відгороджений від них. Так, наче це його не стосується. Колишній проповідник тепер же зраджений своїми найближчими послідовниками. Тими, котрі ще не так давно були обіцяли за нього померти, а сьогодні сховалися десь серед юрби і дивляться, чекаючи, що буде далі.

Ось кілька вояків підходять до нього, забирають і відводять до підвищення, куди має зараз прийти прокуратор, щоби вершити своє правосуддя.

На балконі видно як появляється постать. Це і є той самий правитель, ненависний  Пилат Понтійський. Про його жорстокість і немилосердність всі давно уже чули і знали. Тому його і боялися і ненавиділи. 

З темноти виходить постать чоловіка років сорока. Трохи лисуватий, міцної тіло будови і невисокого зросту. На правій руці у нього великий перстень. Це той самий перстень, що його носив свого часу останній представник династії Хасмодеїв[6] – Гіркан[7]. Кожен його крок розважний, чіткий, впевнений. Типовий римський військовий. Пихатий, самодостатній і холоднокровний прокуратор, котрий вийшов судити ще одного «Юдейського месію», що підбурює на його території народ до повстання проти римської влади.

Наближається одне із найбільших Юдейських свят – Пасха[8]. І тому до Єрусалиму стікаються тисячі людей з усіх найближчих околиць. Пилат це знає. І тому справу цього Назорейського[9] вчителя довго затягувати не варто, інакше можуть бути досить погані наслідки. Через це він не хоче нікого зараз засуджувати.

Сьогодні в нього дуже гарний настрій і він не хоче підписувати ніяких смертних вироків. Але лише хоче перечекати поки закінчиться Юдейське свято і повернутися назад до свого палацу в Кесарії, що над морем.

Однак стає зрозумілим, що це не просто якийсь в’язень, долю котрого він швидко вирішить і всі забудуть. Ні, це хтось досить відомий в їхньому народі. Пилат почав нервувати. Він вийшов на звичне суддівське місце і сів у великому кріслі, на котрому свого часу засідали Юдейські вожді народу починаю від Юди Молота[10] всі представники Хасмодейської династії, пізніше Ірод Великий[11]. І от тепер – він, римський прокуратор[12],  Понтій Пилат.

До нього зараз же приступили старійшини на чолі з Анною[13] та Каяфою[14]. Ці два останні були зять із тестем і мали великий вплив. І хоча вони були лише священиками, та мали свій вплив у народі і могли утримувати суспільство у своїх руках.

Пилат спитав їх, що вони прийшли до нього з цим чоловіком. Тоді вони почали викладати своє обвинувачення, мовляв, цей чоловік говорив, що зруйнує храм цей і за три дні знову його відбудує!

 – Ну і що мені з ним робити? – питає Пилат.

 – Розіпни його! На смерть його! – почав кричати народ.– Нехай помре! Стратити його!

– Що ж він такого зробив вам, що я маю його так покарати? – продовжував правитель. Його дивувало ставлення людей. Бо часто навпаки, вони ставали на захист засудженого. Часто прохали про помилування. А тут… Тоді він наказав завести Ісуса до середини свого двору.

Це був класичний Римський двір. Навкруги будівлю прикрашали вироблені арки, колони, а посередині стояв фонтан, біля котрого можна було відпочивати у гарячий полудень

Пилат провів Ісуса і сів на краю фонтану. Він з цікавістю розглядав в’язня. Ще будучи в своєму палаці в Кесарії, праитель чув про цього Вчителя як про добру і розумну людину. Пилата дивувало, що люди, котрі ще зовсім не давно так ним захоплювалися і враз усі відвернулися від нього. Ісус мовчав. Тоді прокуратор, бажаючи почути щось, почав:

– Ну то… Скажи мені, чому тебе відрікся власний народ?

Ісус і далі мовчав.

– Ну що ж… Мовчи і далі – промовив сухо Пилат – Але ти певно знаєш, що я маю право тебе відпустити і покарати. Або й стратити!

– Твоя влада належить Тому, Хто послав мене. І без Його дозволу не мав би ти ніякої влади. Це було дано тобі з Гори.

Ці слова дуже вразили Пилата. Він на якийсь час замислився. Про що він міг думати у той час ніхто не може сказати. Але було видно, що він є чимось збентежений. Правитель встав, підійшов до фонтану сів на нього і довго дивився у воду. А тоді спитав: