Розділ 25.

Мотоцикл ревів упевнено й спокійно, ковзаючи нічним Києвом. Вітер прохолодно бив у візор, розганяючи залишки тривоги. Максим сидів за кермом, відчуваючи під собою потужний двигун, а позаду міцно трималася Катя. 

Дороги мовчали. Але сьогодні Максим відчував, що місто слухає. 

— Ну що, старий Києве, — пробурмотів він, — тримай курс. 

Вітер підхопив його слова й розніс між будинками. 

Поворот на бруківку — каміння тихо скрипнуло. 

— Нарешті повернувся до нас, — ледве чутно озвався Андріївський узвіз. 

Металеві троси мосту тихо дзижчали, відгукуючись на кожен рух. 

— Цього разу тримайся міцніше, хлопче. 

Максим стиснув кермо. 

— Тримаюсь. 

Здавалося, місто розступалося перед ним, даючи дорогу. У голові стало легше. Впевненість, яку він давно не відчував, почала повертатися. 

*Цього разу я не дам себе зламати.* 

Максим заглушив двигун біля старого будинку на околиці. Під’їзд виглядав спокійно, навіть трохи занедбано, але Катя виходила з мотоцикла впевнено. 

— Я швидко. Речі й документи. 

Максим кивнув. 

— Я чекатиму. 

Катя піднялася сходами, а Максим залишився стояти біля байка. 

Він озирнувся. Двір був порожній. 

— Не засинай, Києве. Щось мені не подобається ця тиша. 

Вітер обережно торкнувся старих дерев. 

— Пильнуємо, — ніби прошепотіла стара огорожа. 

Максим вдихнув на повні груди. 

*Добре, я довіряю.* 

Катя швидко спустилася з рюкзаком за плечима. 

— Готова. 

— Поїхали.

Ключ клацнув у замку, двері скрипнули. Максим увійшов, закинувши куртку на спинку стільця. 

Із порогу його впевненість почала танути. 

Квартира зустріла його порожнечею. Речі розкидані, креслення хаотично лежали на столі. Лише стара кавоварка тихо бурчала, мов ображена на весь світ. 

Максим важко видихнув. 

*Ну от, герой, а далі що?* 

Він дістав телефон і набрав Славка. 

— Славко, ти на станції? 

— Ну… так. Тут клієнти… незадоволені. Кажуть, що я працюю в злочинця. 

Максим стиснув кулак. 

— Слухай, друже, розрули ситуацію. Поясни, що це все — підстава. І взагалі, зроби хоч щось корисне. 

— Ти так говориш, ніби я тут сижу і нічого не роблю! 

— А ти не сидиш? 

— Ну… вже стою. 

Максим усміхнувся. 

— Ось і добре. Давай, розбирайся. 

Він поклав телефон і підійшов до кухні. 

*Треба чимось зайнятись. Може, вечерю зробити…* 

Максим відкрив холодильник. Порожньо. Лише сир, яйця й помідори. 

— О, гастрономічний шедевр. 

Він дістав усе, що було, і почав нарізати овочі. Ніж глухо стукав по дошці. 

*Може, Каті сподобається?* 

Вода зашуміла в чайнику. Запах свіжих овочів і обсмаженого сиру повільно наповнював кухню. 

*Ось так. Звичайна вечеря. Спокійний вечір. Без Лиса. Без гонок.* 

**ДЗВІНОК У ДВЕРІ.** 

Максим застиг. 

— Катя ж тут… 

Він обережно підійшов до дверей і зазирнув у вічко. 

**Борода.** Але не той Борода, що жартує біля сцени. Цей був інший. У темному пальті, зі строгим портфелем і серйозним обличчям. 

Максим відчинив. 

— Ти знову в діловому стилі? 

Борода злегка усміхнувся. 

— Мене звати **Олег Боровець**. І зараз я твій головний козир. 

Максим підняв брову. 

— Адвокат-байкер. Цікаво. 

Олег спокійно зайшов до квартири, озирнувся. 

— Лис серйозно налаштований. У нас мало часу. 

Максим схрестив руки на грудях. 

— Що ти знаєш? 

Олег дістав із портфеля документи. 

— Він рухається через бізнес. Підминає під себе маленькі техстанції, контролює постачальників запчастин. Якщо ми не зупинимо його зараз — він перекриє тобі повітря. 

Максим відчув, як холод пробігся спиною. 

— І що пропонуєш? 

Олег поглянув йому прямо в очі. 

— Вдарити першим. 

Максим мовчав. Його погляд опустився на стіл із продуктами. 

— Ти будеш вечеряти? 

Олег коротко посміхнувся. 

— Якщо це не яєчня — то буду. 

Максим важко видихнув. 

— Тоді сідай. Обговоримо план.