Розділ 12.

Двигуни ревли на межі можливостей. Дорога все більше нагадувала хижого звіра, що звивалася й розкривала пащу з кожним поворотом. 

Максим відчував, як гума байка буквально впивається в мокрий асфальт. Вітер бив у груди, а холодний дощ залишав тонкі смуги на візорі. 

Попереду, мов червоний спалах, мчав суперник. Червоні смуги на його байку миготіли в темряві, наче віддзеркалення червоного світла на мокрій дорозі. 

**Дорога стежила.** 

— Ви всі однакові. Думаєте, що зможете мене здолати? — хитро шепотіла вона, погрожуючи тріщинами й калюжами. 

Максим упевнено нахилився в повороті. 

*Ні. Я не здолаю. Я прочитаю тебе.* 

---

Попереду раптом звузилася дорога. Ліворуч — бетонна стіна. Праворуч — розкидані контейнери. 

Максим одразу зрозумів: **це не випадковість**. 

*Тут він спробує мене зіштовхнути.* 

Червоний суперник почав повільно зміщуватися вправо, тісно притискаючи Максима до стіни. 

**Дорога підступно мовчала.** 

— Обирай, хлопче, — шепотіла вона. — Яма чи стіна? 

Максим відпустив газ. На мить. 

*Хід назад, щоб зробити крок уперед.* 

Суперник вирвався вперед, упевнений у своїй перемозі. Він не побачив, як Максим різко викрутив кермо й пройшов поворот із внутрішнього боку. 

Двигун завив, байк рвонув уперед. 

Червоний суперник обернувся, запізно розуміючи, що відстав. 

Максим мчав уперед. 

Вітер різав щоки, змішуючи пил і вологу. 

Попереду заблимав зелений сигнал — **фініш**. 

Максим натиснув на газ. Двигун гаркнув, немов лев, вириваючись із клітки. 

Червоний байк відчайдушно намагався наздогнати, але було запізно. 

Дорога під ногами затихла. 

— Ну, добре. Цього разу ти виграв. 

Колеса зупинилися. 

Максим перетнув фініш. 

Спочатку — повна тиша. Потім натовп вибухнув вигуками. 

Славко стояв із роззявленим ротом. 

— Та ти ж… Ти ж… ТИ ВИГРАВ! 

Він підскочив, розмахуючи руками. 

— Я ж казав, що поставлю на тебе! Але… не поставив. Ех… 

Максим повільно зняв шолом. Його обличчя було серйозним, погляд важким. 

Він кинув погляд на Лиса. 

Олексій стояв осторонь, його усмішка була тонкою, але вже не такою впевненою. 

— Ну що ж, Максиме. Вітаю. 

Його голос був рівний, але очі холодні. 

— Але гра ще не закінчилася. 

Максим зробив крок уперед. 

— Закінчилася. Для тебе. 

Лис мовчки спостерігав за ним, і легкий тіньовий рух куточків губ на мить видав роздратування. 

— Думаєш, цього достатньо? — холодно промовив він. — Дорога — це тільки початок. 

---

**Катя.** 

Катя добігла до промзони саме в той момент, коли Максим зняв шолом. Її серце калатало, мокре волосся прилипло до обличчя. 

Вона на мить зупинилася, вдивляючись у нього. 

Максим побачив її. Їхні погляди перетнулися. 

Він повільно підійшов. 

— Ти тут? 

Катя перевела подих. 

— А ти думав, я дам тобі знову не помітити мене? 

Максим опустив погляд і, вперше за довгий час, усміхнувся. 

---

**Дорога мовчала.** 

Вона зберегла свої секрети, але цього разу відступила. 

— Дивно. Він не загубився. 

І лише вітер гойдав старі рекламні банери, шепочучи: 

— Але ж попереду ще багато поворотів. 

Максим кинув останній погляд на Лиса. Той мовчки розвернувся й зник у тіні. 

*Це ще не кінець.* 

Максим повільно обійняв Катю за плечі. 

— Поїхали додому. 

Двигун тихо завівся. І цього разу дорога була тихою. 

Але в її тріщинах ще залишалася приглушена обіцянка нової гри. 

---