Розділ 10.

Повітря було важким, мов застиглим. Промзона глухо дихала іржею й вогкістю, ніби бетонні стіни вже звикли до таємниць і чужих голосів. Усе тут здавалося затхлим, застиглим у часі. Лише глухі голоси, ледь чутний сміх і порожні банки з-під енергетиків порушували тишу. 

Максим зупинив мотоцикл на в’їзді. 

Двигун затих, і на кілька секунд настала мертва тиша. Вона тиснула, ніби навіть повітря боялося порушити спокій. 

Славко обережно зліз із мотоцикла, пригладив розпатлане волосся і зробив глибокий вдих. 

— Ну… атмосферно, — пробурмотів він. — Як у фільмі, де ніхто не виживає. 

Максим не відповів. Його очі ковзали по простору: натовп людей у тінях, блиск металевих кузовів, зловісне гудіння двигунів. 

**Тут пахло небезпекою.** 

— О, а ось і наш головний гість, — пролунав спокійний голос. 

Олексій "Лис" повільно вийшов із тіні. Його пальто ледь ворушилося на вітрі, а на обличчі грала ледве помітна посмішка. Він виглядав бездоганно — темний костюм, дорогий годинник, ідеально зачесане волосся. 

Але його очі були холодними. Занадто холодними. 

— Ти вирішив усе ж приєднатися до нашої гри? — Лис зупинився за кілька метрів. 

Максим стиснув щелепу. 

— Я тут не грати. 

Лис тихо засміявся. 

— Тоді ти не зрозумів правил. 

Він кивнув у бік майданчика. 

— Тут усе просто: переможець забирає все. Програв — залишає поле гри. 

Його погляд ковзнув до Славка. 

— А твій… напарник готовий? 

Славко нервово ковтнув. 

— Та… я взагалі-то просто з кавою зайшов. 

Максим не відвів погляду від Лиса. 

— Я не буду грати за твоїми правилами. 

Олексій посміхнувся ширше. 

— Це не має значення. Бо правила вже написані. 

За спиною Лиса загуркотів двигун. Із темряви виїхав мотоцикл. Важкий, масивний, із червоними смугами вздовж корпуса. 

— Зустрічай, — Лис кинув коротко. — Це твій суперник. 

Райдер у червоному шоломі повільно зняв рукавички. Пальці були вкриті татуюваннями. Обличчя сховалось у тіні шолома, але відчувалася агресія. 

Максим спокійно вдихнув. 

*Це не просто перегони.* 

---

**Десь у Києві. Кав'ярня Каті.** 

Катя нервово стискала телефон у руці. На екрані — жодного повідомлення. Ні дзвінка. 

Вона різко підвелася, взяла куртку й вибігла на вулицю. 

— Він щось задумав. І я не дам йому залишитися наодинці в цій грі. 

Вулиці Києва спостерігали за нею. 

— Вона ще не знає, куди йде, — шепотіла бруківка під ногами. 

— Але йти їй доведеться далеко, — відповів старий ліхтар, мерехтячи у напівтемряві. 

---

**Промзона. Підготовка до гонки.** 

Металевий голос з динаміка прорізав простір: 

— П’ять хвилин до старту. 

Максим повільно накинув шолом. Всередині стало тихо. Лише звук власного дихання. 

Славко нерішуче наблизився. 

— Шефе… може, не треба? 

Максим мовчки поглянув на нього. 

— Якщо я зараз відступлю, вони заберуть усе. І Катю теж. 

Славко нервово почухав потилицю. 

— Ну… тоді перемагай. Я ставлю на тебе сто гривень. 

Максим ледь усміхнувся під шоломом. 

Двигун гарчав, ніби з нетерпінням чекав старту. 

Лис спокійно відійшов убік. Його погляд був впевнений. 

— Подивимось, чи вмієш ти слідувати знакам, Максиме. 

---

Метал глухо дзвенів від вітру. 

— Він знову вибирає шлях уперед, — протяжно сказав міст. 

Дніпро під ним неспокійно гойдав хвилі. 

— Але не всі шляхи ведуть до перемоги. 

---

**Старт** 

Світлофор горів жовтим. Напруга в повітрі була відчутною. 

Максим міцно стискав кермо. 

Його суперник повільно повернув голову. 

*Червоне.* 

*Жовте.* 

*ЗЕЛЕНЕ!* 

Двигуни завили, гума залишила чорні сліди на бетоні. 

Гонка почалася. 

---

### **