Розділ 9.

Вузькі вулиці Подолу.** 

День не поспішав прокидатися. Сонце несміливо ковзало по хмарах, залишаючи місто в сірій напівтемряві. Вузькі вулиці Подолу, ще вологі після дощу, пахли мокрою цеглою, пилом і десь здалеку — кавою. 

Максим стояв біля старих воріт техстанції, на які вже давно ніхто не звертав уваги. Вітер легко торкався краю його куртки, змушуючи її ледь ворухнутися. Його темне волосся стирчало в різні боки — не від вітру, а від того, що він звик раз на тиждень пропускати зустріч із гребінцем. 

Максим уперся руками в боки, нахилив голову набік і повільно перевів погляд на Славка, який із виглядом приреченого бавився мотошоломом. 

— То що, шефе, план є? — голос Славка прозвучав так, ніби він сподівався, що плану немає. 

Максим мовчав. Губи ледь стиснуті, брови насуплені. 

— Глибоко стратегічна пауза? — не втримався Славко. 

Максим видихнув. Повільно. 

— Їдемо. 

— Куди? 

Максим натягнув шолом, не відповідаючи. Двигун мотоцикла загуркотів так, ніби і він сам був незадоволений невизначеністю. 

Славко зітхнув і похмуро прошепотів: 

— Ну, от і все. Прощавай, бабусю. 

Він незграбно заліз на мотоцикл і міцно вчепився в Максима. 

Максим злегка усміхнувся. 

— Не злети. Я не збираюсь гальмувати. 

Двигун ревнув, і вони зникли у вузьких провулках, залишаючи за собою тільки брязкіт бруківки. 

---

*

Андріївський узвіз.** 

Вітер гуляв між старих будинків, підхоплюючи запах свіжої випічки з найближчих кав'ярень і змішуючи його з запахом вологого каменю. 

— Поспішають вони кудись… — тихо скрипнула бруківка, приймаючи на себе шини мотоцикла. 

— І дарма. Узвіз не любить поспіху, — задзенькотіла кована огорожа. 

Максим нахилився вперед, і світ поплив перед очима. 

Його думки були важкі. *Лис. Катя. Пастка.* Усе змішалося. 

Він знову поглянув на дзеркало заднього виду. 

Славко тримався за нього так, ніби Максим міг зірватися в небо. 

— Шефе, я розумію, що ти любиш швидкість… але я — ні! 

Максим коротко кинув: 

— Тримайся. 

Славко скривився. 

— Та я вже, шефе, частина мотоцикла! 

---

**

Кав’ярня Каті.** 

Катя стояла біля вікна. Її пальці повільно ковзали по чашці з кавою. Піна вже давно осіла, лишивши невпевнений слід на стінках. 

Вулиця за вікном була спокійна. Надворі стояв чоловік у темному пальті. Він не рухався. Просто стояв, спостерігаючи. 

Катя втупилась у нього. 

*Випадковий перехожий?* 

Її погляд ковзнув униз. На шиї чоловіка блиснув тонкий ланцюжок. На ньому — маленький кулон у вигляді червоного шолома. 

*Це знак.* 

Катя ковзнула пальцями по телефону. Але Максим не відповідав. 

Її серце стислося. 

*Що, як він уже втягнутий у цю гру?* 

Вона різко вийшла з-за стійки й рішуче направилася до дверей. 

---

Вітер бив у металеві троси Північного мосту, змушуючи їх тихо дзвеніти. 

— Він знову мчить, — скрипнув метал. 

Дніпро під мостом мовчав. 

— Цього разу не варто мовчати, — тихо відповіла річка. 

Максим не зупинявся. Шолом щільно сидів на голові, а очі не відривалися від дороги. 

Славко за спиною нарешті змирився зі своєю долею. 

— Шефе… А що, якщо вони нас вже чекають? 

Максим стиснув кермо. 

— Тоді нам лишається приїхати першими. 

---

Повітря було гірким від пилу й запаху паленого гуми. Старі стіни ангарів відкидали довгі тіні, що ховалися між іржавими контейнерами. 

Олексій "Лис" стояв, поклавши руки в кишені пальта. Його губи ледь вигнулися в посмішці. 

— Він приїде. Обов’язково. 

Поруч стояв високий чоловік із бритою головою, тримаючи в руках шолом із червоним візерунком. 

— Якщо ні — знайдемо його самі. 

Олексій кивнув. 

— Не треба. Максим не пропустить виклик. Він завжди слідує за знаками. 

Вітер розгойдував банери з логотипом *"Red Line"*, що висіли на стінах. 

Олексій підняв погляд на них і тихо прошепотів: 

— Але цього разу знаки ведуть не туди. 

---

**Максим** 

Він відчував, як місто стихає навколо. 

Мости не вели вперед. Вулиці спостерігали. 

Максим натиснув на газ.