Розділ 8.

Поділ. Вулиці спостерігають.** 

Ранкове повітря було важким і вологим, ніби місто досі не прокинулося після нічного дощу. Бруківка Подолу блищала, вбираючи в себе сонячне проміння, яке невпевнено пробивалося крізь низькі хмари. 

Вузькі вулички шепотіли між собою, обговорюючи тихий рух перехожих. Старі будівлі мовчки вдивлялися в мокрі тротуари. 

— Він знову спішить, — прошепотіла Бруківка, ледь чутно підстрибуючи під колесами мотоцикла. 

— Хіба ж не завжди? — буркнула стара водостічна труба, з якої ще стікала дощова вода. 

Максим нахилився вперед, обличчя суворе, брови зведені. Його темна куртка прилинула до спини, а підборіддя було трохи підняте. Очі холодно зчитували дорогу попереду. 

Славко сидів позаду, притискаючись до спини Максима, ніби намагався злитися з мотоциклом. 

— Шефе, я не проти адреналіну, але, може, все-таки зупинимося на хвилинку? Я ще не підписав заповіт! — його голос ледве долинав крізь шум вітру. 

Максим не відповів. Лише стислив пальці на ручці газу ще сильніше. 

*Не час зупинятися.* 

---

**

Околиці Києва. Промзона.** 

Промзона за містом повільно оживала. Сірі бетонні стіни старих ангарів поросли мохом, а іржаві металеві ворота скрипіли від кожного подиху вітру. 

Повітря тут пахло сирим бетоном, старим мастилом і ще чимось — невизначеним, але тривожним. 

Десь у глибині, за покинутими будівлями, уже збиралися люди. Гуркіт моторів повільно заповнював простір, змішуючись із глухим сміхом і приглушеними розмовами. 

— Стара промзона знову прокинулася, — хрипко прошепотіла стара ржава труба, що звисала зі стіни. 

— Вони не розуміють, що будять не те, що варто, — зловісно відповів бетонний мур. 

Олексій "Лис" стояв біля чорного автомобіля. Його постава була розслабленою, але очі — холодними. Він був одягнений у темний кашеміровий пальто, а на руках блищав годинник із тонким металевим браслетом. 

Він повільно дістав сигарету, приклав її до губ і запалив. 

— Пора починати, — пробурмотів сам до себе, випускаючи тонку смужку диму. 

---

**Майстерня "Зелений Світлофор"** 

Максим різко заглушив мотоцикл. Тиша огорнула техстанцію. Лише старі стіни ледь помітно скрипіли в напівтемряві. 

Катя стояла біля воріт, злегка притискаючи до грудей куртку. Вітер грав із її волоссям, обережно закидаючи пасма на обличчя. Очі були глибокими, напруженими. 

Максим вийшов із тіні, ковзаючи поглядом по ній. 

— Ти що тут робиш? 

Катя мовчала кілька секунд, потім обережно простягнула папку. 

— Це залишив Лис. Він хоче, щоб я працювала на нього. 

Максим повільно взяв папку, пальцями відчувши прохолоду гладенького картону. 

Він перегорнув кілька сторінок. Логотип *"Red Line"* виглядав занадто гладко, занадто правильним. 

— Це не просто бізнес, Катю, — його голос був низьким, майже шепіт. 

Катя перехопила його погляд. 

— Я знаю. 

---

**Пішохідний міст.** 

Вітер тріпав сталеві троси, розносячи з Дніпра вологу прохолоду. 

— Він знову вибирає складний шлях, — протяжно скрипнув міст. 

Десь унизу Дніпро неквапливо перекочував хвилі. 

— Бо інакше він не вміє, — відповіла річка, погойдуючи залишки дощових крапель на поверхні. 

---

**Максим** 

Максим ще раз пробігся очима по папці, потім відкинув її на стіл. 

— Ми підемо іншим шляхом. 

Славко, який стояв поруч, широко розплющив очі. 

— Шефе, іншим шляхом — це не влаштовувати бійку з охоронцями Лиса? 

Максим кинув йому короткий погляд. 

— Ні. Ми підемо прямо до нього. 

Славко нервово усміхнувся. 

— О, чудово. Може, ще й із подарунком прийдемо? Якусь каву візьмемо? 

Максим узяв шолом і повільно натягнув його на голову. 

— Тільки швидкість. І трохи вогню. 

Славко мовчки ковтнув слину. 

— А-а… Я все ще за каву. 

---

**Київ затаїв подих.** 

Мости похмуро переглядалися між собою. 

— Цього разу він не дійде до фінішу без втрат, — хрипло мовив Північний міст. 

— Він ніколи й не шукав легкого шляху, — відповіла Володимирська гірка, втираючи вологу з листя. 

А місто, затамувавши подих, чекало. 

Чекало, коли рух почне змінювати правила. 

---