Розділ 5.

**Майстерня "Зелений Світлофор"** 

Повітря всередині майстерні було важким, насиченим старим маслом, металом і пилом. Тиша тут мала вагу. Вона не була порожнею — вона дихала разом із кожним інструментом, кожною деталлю, що чекала свого часу. 

Максим стояв біля вікна. Його силует розмивався в тьмяному відблиску лампи. Він спостерігав, як дощ повільно стікає по склу, залишаючи тонкі зміїсті доріжки. Дощ завжди діяв на нього заспокійливо. Немов місто змивало з себе зайве й залишало лише найважливіше. 

Позаду тихо шаруділи тканини — Катя загорталася в його куртку. 

Максим кинув на неї короткий погляд. Вона сиділа, притиснувши коліна до грудей, і повільно розгладжувала рукав куртки, ніби вбирала тепло з кожної нитки. 

— Тут завжди так тихо? — її голос прозвучав м’яко, але впевнено, неначе боявся порушити цю тишу. 

Максим ледь кивнув. 

— Тиша допомагає думати. 

Катя обвела поглядом майстерню. Погляд зачепив старий дорожній знак із потертою фарбою, який висів над верстатом. На ньому було написано *"СТОП"*, але літера "О" стерлася, залишивши дивний напис: *"СТ_П"*. 

— Думаю, іноді варто було б і зупинятись, — промовила вона задумливо. 

Максим усміхнувся краєм губ. 

— Я не дуже розумію цей знак. 

Катя зітхнула. 

— Я помітила. 

---

**Максим** 

Він знову кинув погляд на старий мотоцикл у кутку. Той стояв мовчазний і гордий, ніби чекав, коли його хтось зрозуміє. 

Максим підійшов ближче, провів пальцями по холодному металу. Пил піднявся в повітря й осів на пальцях сірою плівкою. 

— Батько почав його збирати. Але не закінчив. 

Голос прозвучав глухо. Він ніби звертався не до Каті, а до самого себе. 

Катя обережно підійшла ближче, нахилилася, вдивляючись у деталі. 

— А ти чому не закінчив? 

Максим мовчав. Пальці стискали край металевого бака. 

— Не знаю, чи зможу. 

Катя повільно відступила, даючи йому простір. 

— Значить, треба спробувати. 

Її слова зависли в повітрі. Просте, як сигнал світлофора. 

---

**Дощ за вікном** 

Дощ стукав об дах, об вікна, об землю. Ритмічний, впертий. Ніби хотів нагадати, що час не стоїть на місці. 

Вулиці міста дихали важко, збираючи калюжі між старою бруківкою. 

Десь далеко, за мостами, Київ шепотів: 

— Хтось рухається вперед. А хтось боїться зробити крок. 

---

**

Олексій "Лис"** 

У кабінеті Олексія було тепло. Тепло й стерильно. Жодної зайвої речі. 

На столі лежала чашка кави, із якої давно вивітрився аромат. Поряд — товста папка з документами, планами нової філії. 

Олексій сидів, вмостившись у шкіряному кріслі, погляд втуплений у вікно. 

— Він не зрозуміє, поки не стане пізно, — пробурмотів він. 

Його пальці повільно стукали по столу. Рівномірно. Немов відбивали відлік часу. 

На екрані телефона блиснуло повідомлення: *"Постачальники відмовили Максу. Все йде за планом."* 

Він усміхнувся. Холодно. 

— Час додати газу. 

---

**Катя** 

Вона все ще сиділа в майстерні, вдивляючись у розкидані інструменти, вивіску на стіні, старий мотоцикл. 

Її погляд ковзнув до старої дерев’яної полиці, де між гайками й болтами стояла стара кружка. На ній ледь читалося: *"Від батька — сину"*. 

Вона обережно взяла її в руки. 

— Ти тримаєш усе це, бо боїшся відпустити, — промовила тихо. 

Максим не відповів. Лише стояв, занурений у власні думки. 

Катя підвелася. 

— Якщо ти не почнеш рухатись, він так і стоятиме тут. Не відремонтований . Як і ти. 

Її голос був м’яким, але рішучим. 

Максим повільно підняв погляд. 

Десь далеко гуркотів грім. 

---

**Місто** 

Вулиці слухали. Мости насторожились. 

— Щось змінюється, — прошепотів Північний міст, хитаючи троси. 

Дніпро важко перевертав хвилі. 

А в майстерні Максим уперше за довгий час відчув, що треба діяти.