Розділ 4.

Дощ не вщухав. Він уперто стікав по стінах старих будинків, змиваючи з бруківки час і втому. Київ дихав важко, сповнений вологості та старих спогадів. 

Максим стояв на порозі техстанції. Його постать здавалася чужою в цій тиші — висока, злегка нахилена вперед, ніби він вагається, чи зробити крок. Куртка прилипла до плечей, і вода тонкими струмками збігала по коміру. 

Перед ним, притулившись до холодної цегляної стіни, сиділа Катя. Вона не ворушилась, лише тихо спостерігала за тим, як краплі стікали з краю навісу, розбиваючись об землю. Її руки були схрещені на грудях, а на колінах — порожній стаканчик із-під кави. 

Максим повільно зняв куртку й мовчки простягнув її. Катя підняла на нього погляд. Її очі були втомлені, але спокійні, без докору чи образи. Вона взяла куртку обережно, наче боялася зламати цю крихку мить. 

— Ти змерзла, — тихо сказав Максим. Його голос злився з шумом дощу. 

Катя лише ледь кивнула. Слова здавались зайвими. 

Вулиці Подолу спостерігали за ними. Ліхтарі кидали тьмяне світло, яке розтікалося калюжами, віддзеркалюючи місто догори дриґом. 

Десь далеко, на мостах, шумів вітер. 

— Піди за нею, — шепотів Пішохідний міст, хитаючи металевими тросами. 

— Він ніколи не розумів знаків, — зітхнула Набережна. 

Максим відчинив ворота. 

— Ходімо всередину. 

Катя повільно підвелася. Вона ступила на бруківку, що під ногами ледь чутно зітхнула від її кроку. 

---

**Майстерня "Зелений Світлофор"** 

Всередині було тепло. Повітря наповнював густий запах масла, металу й старої деревини. Лампа під стелею мерехтіла, кидаючи жовтаві плями світла на верстати й розкидані інструменти. 

Катя розглядала приміщення — стіни, вкриті стелажами з деталями, старі дорожні знаки на стінах, мотоцикл у кутку, присипаний пилом. 

— Це твій? — тихо спитала вона, киваючи на недобудований байк. 

Максим мовчки поглянув на нього. 

— Батьків. Я… ще не закінчив. 

Катя підійшла ближче, провела пальцями по холодному металу бака. 

— Схоже, що він чекає. 

Максим усміхнувся краєм губ, але нічого не відповів. 

Дощ за вікном шумів, ніби намагаючись достукатись до них. 

Катя сіла на старий дерев’яний стілець біля стола, обережно притиснувши куртку до себе. 

— Ти ніколи не помічаєш знаків, правда? 

Максим зупинився, перевів погляд на неї. 

— Дорожні знаки — помічаю. Інші… не завжди. 

Катя опустила голову й тихо засміялась. Не іронічно, не голосно — просто тепло. 

— Я помітила. 

Майстерня мовчала разом із ними. Вона чекала. Як і місто. Як і вони самі. 

---

**Десь у Києві** 

Олексій "Лис" сидів у своєму офісі. Вікна виходили на мокрі вулиці. Лінії дощу ковзали по склу, розмиваючи світло нічних фар. 

Він перегортав документи. На столі лежав план нового мотозахіду. 

— Час прискорити події, — прошепотів він сам до себе. 

Його пальці стукнули по столу. 

Десь далеко, під дощем, місто знову затамувало подих.