Розділ 3.

Максим** 

Дощ стікав повільно. 

Не просто крапав — він, здавалося, огортав місто, розмиваючи чіткі лінії між небом і землею. Вода стікала тонкими сріблястими нитками по вікнах техстанції, змішуючи світло від ліхтарів із власними віддзеркаленнями. 

Я сидів у темряві, не вмикаючи світла. Лише тьмяне сяйво від вуличних ліхтарів розтікалося по цегляних стінах. 

На столі повільно холонув недопитий чай. Я навіть не згадав, як його зробив. 

Пальці ковзали по шорсткій поверхні столу, знаходячи знайомі подряпини. Колись ці сліди лишили інструменти. Колись… ще до того, як усе почало валитися. 

*Цок.* 

Струмінь дощу вдарив по металевому даху. Я підняв погляд. 

Старий мотоцикл у кутку стояв мовчки, вкритий тонким шаром пилу. Недобудований. Недоторканий. 

*Незавершене завжди найважче відпустити.* 

---

**Катя** 

Її долоні ковзнули по шершавому металу брами. Холод пронизав пальці, але вона не забрала руку. 

Дощ стікав по волоссю, залишаючи мокрі пасма на обличчі. Катя провела тильною стороною руки по щоках, намагаючись стерти воду, але це було безглуздо. 

Вона вдихнула глибше. Запах вологого металу, старого мастила й дощу. 

*Максим усередині?* 

Світло майже не пробивалося крізь вікна. 

Катя присіла біля порогу, обійнявши коліна. 

Дощ шепотів на вухо, капаючи з навісу: 

— Чого чекаєш? Він не почує. 

Але вона чекала. 

---

**Максим** 

Я повільно піднявся, провів пальцями по шкірі обличчя. Вона була холодна. 

На полиці, поряд із інструментами, лежав шолом. 

Глянцевий, із дрібними подряпинами. Він блиснув у напівтемряві, ніби запрошував. 

Я взяв його в руки. Відчув знайому вагу. 

Але цього разу не одягнув. Просто тримав. 

*Для чого він мені зараз?* 

---

**Вулиці Києва** 

Поділ дихав повільно. 

Бруківка вбирала дощ, ховаючи свої сліди в калюжах. Вікна старих будинків ледь жевріли світлом — теплим, затишним, але далеким. 

Ліхтарі кидали на мокрий асфальт довгі, викривлені тіні. 

— Ти не знаєш дороги, — тихо мовила вулиця. — Але все одно йдеш. 

---

**Катя** 

Вона піднялася. Повільно, ніби боялася розбудити ніч. 

Крок — важкий, обережний. Гумова підошва черевиків тихо чвакнула у калюжі. 

Катя підійшла до воріт і легенько постукала. 

*Тук. Тук.* 

Тиша. 

Ще один стук. Трохи сильніше. 

*Тук. Тук. Тук.* 

Вона відступила на крок, вдивляючись у вікна. 

*Порожньо.* 

*Мовчання.* 

Але щось змусило її залишитися. 

Катя підняла комір плаща, притиснулася до холодної стіни будівлі й повільно сповзла вниз, притискаючи коліна до грудей. 

Її пальці ковзнули по шкірі стаканчика кави. Він був порожній. 

*Чекати.* 

---

**Максим** 

Шелест дощу за вікном став раптово гучнішим. Немовби хтось ходив по калюжах. 

Я наблизився до вікна. 

У тьмяному світлі ліхтаря сиділа вона. 

Катя. 

Притиснута до стіни, скута холодом і дощем. 

*Чому вона тут?* 

Моє серце коротко стиснулося. 

Я вийшов. 

---

**Дощ** 

Він падав повільно. 

Наче дивився на двох мовчазних людей і чекав, хто заговорить перший. 

Краплі стікали з козирка Максима. Вода струмками бігла по його обличчю. 

Катя підняла голову. Її вологе волосся прилипло до щік, губи трохи тремтіли. 

Вона не сказала нічого. 

І він теж. 

*Тиша між ними була важчою за дощ.* 

---

**Максим** 

Я підійшов ближче. Відчув, як мокра бруківка пружинить під ногами. 

— Ти змерзла. 

Голос прозвучав чужо, ніби не мій. 

Катя повільно кивнула. 

Я зняв куртку. Простягнув їй. 

Вона взяла. Не сказавши жодного слова. 

---

**Катя** 

Тканина була теплою. Трохи пахла мастилом і чимось знайомим. 

*Він нарешті мене побачив.* 

---

**Максим** 

А місто мовчало. 

Ніч дивилася на нас. 

І вперше я не шукав знаків.