Пролог

Кажуть, що місто мовчить. Нічого подібного. Воно завжди говорить. Просто не кожен чує.* 

— Ти знову лізеш туди, куди не треба, — бурчить Пішохідний міст, ледь поскрипуючи металевими тросами. 

Я підкручую газ, і двигун гарчить у відповідь. 

— Та заспокойся, старий, я обережний. 

— Обережний? Як у той раз, коли ти пролетів мене на одному колесі? — зловтішається він. 

Я усміхаюся під шоломом. Не буду виправдовуватись. Київ любить нагадувати про твої помилки. 

Вітер б’ється об візор. Десь попереду світлофор тріпоче жовтим, немов вагається. Я не вагаюсь. Зелене ще не загорілося, а я вже знаю — зараз буде. 

*Ревіння двигуна, і місто трохи примовкає.* 

Кажуть, що людину можна зрозуміти за її дорогою. Моє життя — це Поділ. Старі вулиці тут дихають пилом і бензином. Вузькі провулки стискають тебе з обох боків, але дають відчуття захищеності. Я знаю кожен їхній шепіт. 

— Не жени, хлопче, — воркоче Бруківка під колесами. — Тут історія лежить. 

Я піднімаю візор, щоб краще відчути запах вогкості й старої цегли. Тут моя техстанція *"Зелений Світлофор"*. Вона стоїть осторонь, ніби сховавшись між будівлями. 

Цегляні стіни старого складу ще пам’ятають, як ми з Олексієм разом фарбували вивіску. Тепер він фарбує стіни червоним у своїх пафосних станціях. 

*Скрегіт металевих воріт.* 

— Чого знову лізеш у спогади? — фиркає стара брама. — Працюй. 

— Ти права, — зітхаю. 

В середині пахне маслом, металом і кавою. Катя знову залишила мені стаканчик на столі. На кришці намальоване сердечко. 

*Це знак?* 

*Дорожній знак — ні. Значить, неважливо.* 

Дніпро неквапливо шумить, розповідаючи свої байки Південному мосту. 

— Він знову мчить, — бурмоче міст, нахиляючись, ніби хоче краще роздивитися. 

— І що? Молодий ще, дурний, — відповідає Набережна, перекотивши хвилю ближче до опор. 

Андріївський узвіз сміється. Його бруківка жартома підкидає колесо, і Максим ловить рівновагу. 

— Диви, щоб не впав, гонщику, — насміхається він. 

*Київ не забуває. Але й пробачає тим, хто знає, як з ним говорити.* 

****************

*Вулиця Сагайдачного була доброю до мене сьогодні. Люди зупинялись, брали каву. Але він… він ніби й не бачить мене.* 

— Сердечко намалювала, а він знову глухий, — жартує Кав'ярня, скриплячи вивіскою. 

— Може, більше цукру? — підморгує Поштова площа. 

Я усміхаюсь і дивлюсь на вікно техстанції. Максим стоїть спиною, занурений у роботу. 

*Ну й нехай. Колись зрозуміє.* 

---

вітаю вас, друзі в новинці «Той, хто чує дорогу»! 
Запрошую вас до цікавоі прогулянки Києвом, його загадковими вуличками, могутніми мостами та з неперевершеною атмосферою. 
Викладка і стиль твору трохи незвичайний для мене і новий, тож я прошу підтримки і коментарів). Проте історія обіцяє бути захопливою та сповненою несподіванок).