Розділ 18. Пакування

Останні два дні перед від'їздом минали в тому особливому, метушливому ритмі, який зазвичай супроводжує будь-які значні переїзди, — списки необхідних речей, які постійно доповнювались новими пунктами, згаданими в останню хвилину, валізи, розкладені по всій кімнаті, поступово заповнювані одягом, книжками, дрібними особистими речами, які мали супроводжувати Солю в її новому, самостійному житті.
Мама взяла два вихідні дні поспіль, щоб допомогти з останніми приготуваннями, — рідкісна розкіш, зважаючи на її зазвичай напружений графік змін, яку вона свідомо організувала заздалегідь, розуміючи важливість цих останніх днів перед довгою розлукою з донькою.
Вони працювали разом методично, складаючи одяг рівними стосами, обговорюючи, що варто взяти з собою одразу, а що можна буде докупити на місці чи привезти пізніше під час перших канікулярних відвідин, — розмова, яка велась переважно практичним, діловим тоном, обидві свідомо уникаючи глибших емоційних тем, які, як обидві розуміли без потреби проговорювати це прямо, краще було відкласти на пізніший, менш метушливий момент.
— Светри бери всі, — сказала мама, складаючи чергову одиницю одягу в валізу. — У Львові взимку значно холодніше, ніж тут, кажуть, вітри з гір досить пронизливі.
— Мам, я не везу всю зимову колекцію, — заперечила Соля з легкою усмішкою, хоча все одно відклала кілька додаткових светрів у валізу, приймаючи мамину практичну турботу без подальших суперечок.
Вони пакували речі майже цілий день, роблячи короткі перерви на обід і чай, поступово наповнюючи дві великі валізи й кілька менших сумок усім необхідним для нового, самостійного життя, — постільна білизна, кухонне приладдя для спільної кухні гуртожитку, документи, акуратно складені в окрему папку, яку Соля перевіряла кілька разів, боячись забути щось важливе серед загальної метушні.
Того ж вечора Тиміш прийшов допомогти з останніми приготуваннями — не так через практичну необхідність, скільки через бажання провести якомога більше часу разом перед неминучою розлукою, використовуючи навіть буденні, практичні справи як привід для спільного часу.
Він сидів на підлозі кімнати, допомагаючи складати книжки в коробку, яку планувалось відправити окремою поштовою посилкою пізніше, коли основний багаж уже не міг вмістити всього необхідного, і, гортаючи одну з книжок перед тим, як покласти її в коробку, раптом зупинився, розглядаючи щось усередині.
— Що там? — спитала Соля, помітивши його зацікавлений вираз.
— Закладка, — сказав він, дістаючи стару, потерту закладку з-поміж сторінок. — Пам'ятаєш, я подарував тобі це на день народження два роки тому? Ти тоді ще жартувала, що це найменш романтичний подарунок, який тільки можна вигадати.
Соля усміхнулась, згадуючи цю давню, майже забуту деталь, — просту закладку з зображенням старого міста, куплену Тимошем у маленькій крамничці сувенірів, коли вони обоє були значно молодшими, ще до всіх складнощів і випробувань, які випали на долю їхньої дружби протягом останніх двох років.
— Пам'ятаю, — сказала вона тепло. — Досі найкраща закладка, яку я коли-небудь мала, попри всі мої тодішні жарти.
— Я думав, що ти її вже давно викинула, а ти все одно користувалася нею два роки.
— Бо вона нагадувала про тебе.
Вони продовжували перебирати книжки, натрапляючи час від часу на подібні дрібні артефакти спільної історії — фотографії, зроблені під час архівних експедицій, записки, якими вони обмінювались іще в школі, коли не хотіли, щоб учителі почули їхні коментарі під час нудних уроків, — кожна знахідка викликала теплий, ностальгійний спогад, який трохи полегшував важкість наближення прощання, дозволяючи зосередитись на позитивних аспектах пройденого разом шляху, а не тільки на тривозі перед майбутньою розлукою.
Пізніше того вечора, коли основна робота з пакування вже наближалась до завершення, а мама пішла готувати вечерю на кухні, Соля й Тиміш сиділи серед розкладених по кімнаті валіз і коробок, роблячи коротку перерву перед фінальним етапом підготовки.
— Нервуєшся? — спитав Тиміш, дивлячись на неї уважно.
— Дуже, — визнала Соля чесно. — Не тільки через розлуку з тобою, хоча це, звісно, найважче. А взагалі через усе — нове місто, нові люди, нова відповідальність самостійного життя без щоденної маминої підтримки поруч.
— Це нормально, нервуватись перед таким серйозним кроком, — сказав Тиміш заспокійливо. — Я б хвилювався більше, якби ти зовсім не нервувала.
— А ти як? — спитала вона, повертаючи питання до нього. — Нервуєшся через розлуку?
— Дуже, — визнав він тим самим прямим, чесним тоном. — Хоча намагаюсь зосереджуватись більше на практичних деталях, на конкретних планах підтримки зв'язку, ніж на абстрактній тривозі, яка інакше могла б стати паралізуючою.
Вони сиділи мовчки якийсь час, обидва занурені у власні думки про наближення завтрашнього, останнього повного дня перед від'їздом, коли раптом задзвонив телефон Солі — повідомлення від адміністрації гуртожитку з підтвердженням деталей заселення, конкретний номер кімнати, час, коли можна буде забрати ключі.
— Кімната двісті чотирнадцять, — прочитала вона вголос, дивлячись на екран. — Раптом стало настільки реальніше, ніж було хвилину тому.
Тиміш кивнув, розуміючи цю раптову зміну відчуття, — абстрактні плани про майбутнє життя у Львові щойно набули конкретної, відчутної форми через простий номер кімнати, який тепер належав саме їй, чекаючи на її прибуття за два дні.
— Запиши цей номер десь, де не загубиш, — сказав він з легкою усмішкою, намагаючись розрядити зростаюче емоційне напруження практичним жартом. — Щоб я знав, куди надсилати листи, якщо ми вирішимо спробувати той старомодний спосіб спілкування, про який ти розповідала.
— Обов'язково запишу, — сказала Соля, теж усміхаючись, вдячна за цю спробу трохи полегшити важкість моменту легким гумором.
Мама покликала їх вечеряти, і вони приєднались до неї на кухні, де стіл був накритий трохи ретельніше за звичайний буденний вечір, — мама, певно, теж відчувала особливу вагу цих останніх спільних вечорів перед довгою розлукою й намагалась зробити їх бодай трохи більш святковими, попри загальну тривогу, яка супроводжувала всю підготовку до від'їзду.
Вони їли вечерю, обговорюючи практичні деталі завтрашнього дня — останні покупки необхідних дрібниць, час, коли треба буде виїжджати до вокзалу післязавтра, чи варто замовити таксі заздалегідь чи можна буде викликати його в останню хвилину, — розмова, яка, попри свою буденність, слугувала своєрідним щитом проти важчих емоцій, які всі троє відчували, але свідомо відкладали на завтрашній, ще важчий день прощання.
Пізно ввечері, коли Тиміш нарешті зібрався йти додому, Соля провела його до дверей, і вони затримались там на кілька хвилин довше за звичне прощання.
— До завтра, — сказав він, обіймаючи її міцно.
— До завтра, — відповіла вона, притулившись до нього, відчуваючи, як завтрашній день, останній повний день перед від'їздом, раптом здається значно коротшим, значно ціннішим, ніж здавався б за інших обставин, коли час не був би обмежений настільки жорстко невблаганним наближенням розлуки.
Він пішов, а Соля, зачинивши двері, повернулась до своєї кімнати, дивлячись на майже повністю запаковані валізи, які тепер, у тьмяному вечірньому світлі, здавались символом не тільки практичної підготовки до переїзду, а й усього того складного, емоційно насиченого шляху, який привів її до цього конкретного моменту — готовності залишити знайоме, безпечне минуле заради невідомого, лякаючого, але й хвилюючого майбутнього, яке вона обрала свідомо, чесно, попри весь страх, який усе ще супроводжував кожен крок цієї підготовки.