Двадцятисторінковий зошит, який вони почали навесні, наближався до свого завершення значно швидше, ніж перший, — можливо, через те, що літні канікули давали значно більше вільного часу для активного дослідження міських легенд, а можливо, через нову, зрілішу наснагу, з якою вони обоє підходили до цієї справи після всього пережитого за останній рік.
Лишалась тільки одна чиста сторінка, коли баба Ганна, за вечерею наприкінці серпня, розповіла їм історію, яку жодне з них раніше не чуло, — легенду, яка, як виявилось невдовзі, ідеально пасувала для завершення саме цього конкретного зошита, з усією символічною вагою, яку вона несла для їхньої власної ситуації.
— Знаєте про липи біля старого парку? — спитала баба, розкладаючи вечерю по тарілках. — Дві, на протилежних кінцях міста, обидві дуже старі, кажуть, посаджені ще до війни.
— Не знаємо цієї легенди, — сказала Соля із зростаючою цікавістю, впізнаючи знайомий тон, яким баба зазвичай починала свої найважливіші розповіді.
— Кажуть, посадило їх подружжя закоханих, — почала баба, — юнак і дівчина, які мали одружитись, але війна розлучила їх незадовго до весілля. Юнака мобілізували, відправили десь на фронт, а дівчина лишилась чекати вдома, не знаючи, чи побачить його ще колись.
— Що з ним сталось? — спитав Тиміш, уже дістаючи блокнот для нотаток за давньою звичкою.
— Ніхто до кінця не знає, — сказала баба. — За однією версією, він загинув десь далеко від дому. За іншою — повернувся, але вже після того, як дівчина, вважаючи його загиблим, вийшла заміж за іншого, з відчаю чи через тиск родини. Хай там як, вони більше ніколи не були разом, попри те, що обидва, кажуть, лишились жити в тому самому місті до кінця своїх днів.
— А липи? — спитала Соля, відчуваючи, як історія природно наближається до найважливішої, найбільш символічної частини.
— Кожен із них, вважається, посадив свою власну липу — на протилежних кінцях міста, там, де тоді ще була околиця, — далеко одна від одної, у пам'ять про втрачене кохання, яке так і не змогло здійснитись. Роками ці два дерева росли окремо, ніхто навіть не пов'язував їх одне з одним спочатку, бо люди швидко забули справжню історію їхньої появи.
— А потім? — не витримала Соля, захоплена наростаючою напругою розповіді.
Баба усміхнулась тією загадковою, мудрою усмішкою, яка завжди супроводжувала найважливіші кульмінації її легенд.
— А потім, кажуть, років через п'ятдесят, коли обоє вже давно померли, робітники, копаючи траншею для нових комунікацій десь посередині між двома липами, натрапили на переплетене коріння, яке, судячи з усього, простяглось під землею на величезну відстань, з'єднавши коріння обох дерев під поверхнею землі, попри те, що самі стовбури й крони росли на протилежних кінцях міста, ніколи не торкаючись одне одного видимо.
Соля відчула, як мурашки пробігли шкірою від цієї деталі, — символ, настільки точно резонуючий із їхньою власною ситуацією, що здавалось майже неможливим випадковим збігом почути цю історію саме зараз, саме в момент, коли вони обоє намагались зрозуміти, чи можлива справжня близькість попри фізичну відстань.
— Це правда чи просто гарна легенда? — спитав Тиміш, хоча в голосі його прозвучало більше зачарування історією, ніж справжнього скепсису.
— Хто ж його знає точно, — сказала баба, знизуючи плечима. — Робітники з траншеї, кажуть, справді знайшли переплетене коріння, це записано навіть у старій міській хроніці, я колись читала. А от чи справді це коріння саме тих двох конкретних лип, посаджених закоханими, чи просто випадковий збіг двох старих дерев, чиє коріння природно розрослося назустріч одне одному за десятиліття, — цього вже ніхто не може підтвердити напевне.
Наступного дня, ще до світанку, Соля й Тиміш вирушили шукати обидві липи, керуючись описом баби Ганни та власними здогадками щодо приблизного розташування старого парку, згаданого в розповіді.
Перше дерево вони знайшли відносно легко — величезну, розлогу липу, справді дуже стару, судячи з товщини стовбура, що росла на околиці старого парку в південній частині міста, її крона здіймалась високо над навколишніми деревами, створюючи широку тінь, під якою, судячи з витоптаної трави, любили відпочивати місцеві мешканці в спекотні літні дні.
— Ця, певно, і є, — сказала Соля, оглядаючи дерево з тим самим благоговінням, яке зазвичай супроводжувало їхні найважливіші архівні знахідки.
Друге дерево виявилось значно складніше знайти — розташоване, за приблизними розрахунками, у північній частині міста, на відстані щонайменше кількох кілометрів від першого, у місці, яке за минулі десятиліття значно змінилось через новобудови й розширення міських кварталів.
Вони йшли довго, звіряючись зі старими картами, розпитуючи випадкових перехожих, поки нарешті, вже ближче до полудня, не знайшли другу липу — таку саму стару, розлогу, що росла тепер посеред невеликого скверика, оточеного сучасними багатоповерхівками, які, певно, звели значно пізніше за посадку самого дерева.
— Знайшли, — видихнула Соля, підходячи до дерева, торкаючись його товстої, порепаної кори тим самим шанобливим жестом, яким торкалась першого дерева кілька годин тому.
Вони сіли під цим другим деревом, віддалені кількома кілометрами міських вулиць від першого, обмірковуючи символічну відстань між двома живими пам'ятниками давно втраченого кохання, яке, попри фізичну неможливість возз'єднатись за життя закоханих, зрештою знайшло спосіб з'єднатись під поверхнею землі, невидимо для очей, попри всю видиму відстань над нею.
— Знаєш, про що я думаю, — сказав Тиміш тихо, дивлячись угору, на розлоге гілля дерева над їхніми головами. — Може, справжній зв'язок не завжди потребує видимої, постійної фізичної близькості. Може, іноді найважливіші зв'язки саме такі — невидимі зверху, але міцні, реальні під поверхнею, попри всю видиму дистанцію.
— Думаю, це і є справжній сенс цієї легенди для нас, — погодилась Соля, відчуваючи, як ця думка природно завершує ті роздуми про відстань і близькість, які супроводжували їх протягом усього цього насиченого літа.
Вони дістали зошит, той самий, майже повністю заповнений двадцятисторінковий записник, і, знайшовши передостанню чисту сторінку — дев'ятнадцяту за рахунком, — почали писати черговий запис, по черзі додаючи речення, як робили це для найважливіших спільних нотаток протягом усього літа.
"Легенда про дві липи, — писала Соля, а Тиміш продовжував і виправляв, — розповідає про кохання, розділене війною й відстанню, яке, здавалось би, не мало жодного шансу вижити фізично. Але коріння обох дерев, посаджених окремо, на протилежних кінцях міста, зрештою переплелось під землею, невидимо для стороннього ока, довівши, що справжній зв'язок здатний долати навіть найбільші видимі відстані, якщо коріння достатньо міцне й достатньо наполегливо тягнеться назустріч, попри роки розлуки й невизначеності".
Вони закінчили запис коротким, особистим доповненням, зверненим уже не до майбутніх читачів архіву, а прямо одне до одного: "Хай наше коріння теж знайде спосіб переплестись, попри будь-яку відстань, яка чекає попереду".
Закривши зошит, Соля затрималась поглядом на останній, двадцятій сторінці, яка досі лишалась чистою, — і, замість поспішати заповнити її чимось необдуманим, вирішила притримати цю останню сторінку для іншого, ще не відомого моменту, який, вона відчувала, ще попереду, десь наприкінці цього насиченого, переломного літа, коли остаточне рішення нарешті буде ухвалене, і буде що написати, вартого того, щоб стати справді останнім записом цього конкретного зошита.
Вони сиділи ще довго під другою липою, тримаючись за руки, дивлячись, як полуденне сонце пробивається крізь густе листя, створюючи мінливий візерунок світла й тіні на землі навколо них, — символічне продовження, а не завершення їхньої спільної історії, яке тепер, попри всю невизначеність попереду, здавалось не менш глибоким через те, що остання сторінка чекала на щось іще важливіше, ще не написане.