Розділ 9. Сварка

Наближення кінця серпня принесло з собою нову хвилю практичних турбот — остаточні терміни подання документів, необхідність підтвердити чи скасувати заброньовані місця в різних навчальних закладах, дедалі конкретніші розмови про переїзди й розклади, які раніше здавались абстрактними, віддаленими темами, а тепер вимагали негайних, конкретних рішень.
Того вівторка, коли вони сиділи на кухні у Тиміша, допомагаючи бабі Ганні перебирати банки з домашніми заготовками для зими, розмова природно перейшла на тему найближчих термінів вступної кампанії, і Соля, охоплена звичним практичним ентузіазмом, який завжди проявлявся, коли вона стикалась із організаційними питаннями, раптом сказала те, про що думала вже кілька днів, не наважуючись озвучити раніше.
— Знаєш, термін подання додаткових документів до Львова ще не минув, — сказала вона, відкладаючи чергову банку з варенням. — Ти б міг подати документи туди теж, про всяк випадок. Не обов'язково остаточно вирішувати зараз, просто мати запасний варіант.
Тиміш на мить завмер, тримаючи банку з огірками, дивлячись на неї з виразом, який Соля не одразу змогла точно прочитати.
— Я вже вирішив, — сказав він рівно. — Місцевий історичний, і крапка. Навіщо мені запасний варіант для рішення, яке я вже ухвалив?
— Просто про всяк випадок, — повторила вона, відчуваючи, як тон розмови починає набувати незвичного напруження. — Раптом передумаєш, чи обставини зміняться, краще мати можливість, ніж потім жалкувати, що не подав документи вчасно.
— Я не передумаю, — сказав Тиміш різкіше, ніж зазвичай дозволяв собі в розмовах з нею. — Чому ти взагалі так наполягаєш на цьому? Ми вже обговорювали мої причини лишитись.
Соля відчула, як власне роздратування, накопичене за останні дні тривожного очікування остаточних рішень, починає прориватись крізь звичну стриманість.
— Тому що іноді мені здається, що ти ховаєшся за цими причинами, — сказала вона, слова вирвались швидше, ніж вона встигла їх обдумати повністю. — За бабою, за архівом, за страхом забування. А насправді, можливо, просто боїшся спробувати щось амбітніше, вийти за межі того, що завжди здавалось безпечним і знайомим.
Тиміш поставив банку на стіл різкіше, ніж потрібно, звук удару скла об дерево пролунав гучніше в раптово напруженій тиші кухні.
— Що ти маєш на увазі під "амбітнішим"? — спитав він, у голосі його прозвучала образа, яку він не намагався приховувати. — Думаєш, місцевий історичний факультет — це недостатньо амбітно для мене?
— Не в цьому справа, — спробувала виправитись Соля, розуміючи, що розмова стрімко звертає в небезпечнішому напрямку, ніж вона планувала. — Просто пам'ятаю, як ти якось казав, іще взимку, про мрію вивчати археологію десь у великому університеті, можливо, навіть за кордоном. Куди поділась та мрія?
— Це були просто фантазії, — сказав Тиміш захисно. — Дитячі мрії, які не мають нічого спільного з реальними, практичними рішеннями дорослого життя.
— Чи, може, це були справжні амбіції, які ти сам собі забороняєш через страх? — наполягала Соля, тепер уже не в змозі зупинити наростаючу хвилю власного роздратування. — Так само, як я колись сама забороняла собі цінувати те, що маю.
Ці слова, порівняння його ситуації з її власною минулою поведінкою, вочевидь торкнулись чогось болючого в Тимошевому самосприйнятті, бо він раптом підвівся з-за столу, відступаючи на крок, ніби фізична дистанція могла якось пом'якшити емоційне напруження моменту.
— Це нечесно, — сказав він, голос тремтів від стримуваних емоцій. — Ти порівнюєш моє свідоме, обдумане рішення з твоєю колишньою недбалістю і власного коріння. Це зовсім різні речі.
— А може, і не такі різні, — не здавалась Соля, хоча частина її вже усвідомлювала, наскільки болючим стає цей обмін звинуваченнями, наскільки далеко вони обоє заходять від конструктивної розмови до взаємних образ. — Може, ти теж тікаєш, тільки навпаки — тікаєш від можливості спробувати щось нове, ховаючись за зручним виправданням обов'язку перед бабою.
— Не смій зводити мою турботу про бабу до "зручного виправдання", — сказав Тиміш, тепер уже відкрито розлючений, обличчя його почервоніло від емоцій, які він зазвичай так ретельно тримав під контролем. — Ти навіть не уявляєш, наскільки це складне рішення для мене, а зводиш усе до якогось спрощеного психологічного аналізу, ніби краще за мене самого розумієш мої власні мотиви.
Соля відчула, як власна впевненість у правоті починає похитуватись під вагою його явного болю, але гордість і накопичена тривога останніх днів не дозволяли їй одразу відступити, визнати помилковість власного підходу до цієї розмови.
— Я просто хочу, щоб ти був чесним із собою, — сказала вона, хоча тон уже втратив попередню наполегливість, набуваючи натомість відтінку невпевненості. — Так само, як я мусила бути чесною із собою минулого року.
— А може, я вже чесний, — відрізав Тиміш. — Може, просто моя чесна відповідь не збігається з тим, що ти хочеш почути, і тому ти вирішила, що я недостатньо чесний, а насправді просто недостатньо роблю те, що зручно для твоїх власних планів на майбутнє.
Ці слова вдарили боляче, торкаючись прихованого страху, який Соля сама носила останніми днями, — страху, що її наполягання на подачі документів до Львова насправді почасти мотивоване власним бажанням мати компанію в новому місті, а не щирою турботою про Тимошеві амбіції.
— Це неправда, — сказала вона тихіше, хоча голос уже втратив попередню впевненість.
— Хіба? — спитав Тиміш, і в цьому короткому запитанні прозвучала гіркота, якої вона раніше майже не чула в його голосі. — Може, тобі просто легше думати, що я приховую амбіції через страх, ніж визнати, що деякі люди справді щасливі, лишаючись там, де народились, не бажаючи неодмінно шукати щось "амбітніше" деінде.
Кухню огорнула важка, напружена тиша, порушувана лише звуками з вулиці — далеким гавкотом сусідського собаки, шумом випадкової машини, що проїжджала повз, — обидва стояли, дивлячись одне на одного з тим болем і розчаруванням, яке зазвичай супроводжує перші серйозні сварки між людьми, що дорожать одне одним занадто сильно, щоб легко відступити чи вибачитись без справжнього визнання власної провини.
Баба Ганна, яка досі мовчки спостерігала за цією сваркою з протилежного кутка кухні, куди відступила на початку конфлікту, зрештою тихо кашлянула, привертаючи увагу обох.
— Може, вам варто трохи охолонути, перш ніж продовжувати цю розмову, — сказала вона обережно. — Іноді найважливіші речі найкраще обговорювати не в розпалі емоцій.
Соля, відчуваючи, як сльози підступають до очей, кивнула коротко, беручи свою сумку зі стільця, де залишила її на початку візиту.
— Мені, певно, краще піти, — сказала вона тихо, не дивлячись прямо на Тиміша.
Він нічого не відповів, лише коротко кивнув, дивлячись убік, і Соля, попрощавшись із бабою квапливим, ледь чутним "дякую за все", вийшла за двері квартири, відчуваючи, як важкість щойно завершеної сварки лягає на плечі значно важче, ніж будь-яка попередня тривога цього насиченого, складного літа.