Розділ 5. Підвал кінотеатру

Стара будівля кінотеатру стояла в центральній частині міста вже понад десять років занедбаною — колись популярний "Космос", де покоління містян дивились перші радянські кінострічки, а пізніше й перші заходи західного кіно, закрився ще на початку двотисячних, коли новий торговий центр із сучасним мультиплексом переманив усіх глядачів, лишивши стару будівлю поступово занепадати без жодного практичного застосування.
Тиміш згадував про підвал цього кінотеатру ще взимку, коли вони тільки почали обговорювати список легенд для перевірки, — стара розповідь про те, що там нібито досі стоїть старий проєкційний апарат, який ніхто не наважився винести чи продати через якісь бюрократичні складнощі з правами власності на будівлю, залишену в підвішеному стані між кількома претендентами на неї.
Того липневого ранку, коли спека ще не встигла стати нестерпною, вони зустрілись біля бічного входу кінотеатру, того самого, яким колись користувався технічний персонал, тепер забитого дошками, хоча й не настільки міцно, щоб унеможливити доступ для достатньо наполегливих дослідників.
— Впевнений, що це безпечно? — спитала Соля, оглядаючи забиті дошками двері з певним скепсисом.
— Не зовсім впевнений, якщо чесно, — визнав Тиміш із легкою усмішкою, дістаючи з рюкзака невеликий монтажний ломик, прихоплений спеціально для цієї мети. — Але цікаво занадто, щоб відступати зараз.
Він обережно підважив одну з дощок, яка виявилась не такою міцно прибитою, як здавалось на перший погляд, і за кілька хвилин зусиль вони змогли створити достатньо великий отвір, щоб протиснутись усередину, у темний, запилюжений простір колишнього технічного приміщення.
Усередині панувала майже суцільна темрява, розсіювана лише тонкими смугами світла, що проникали крізь щілини забитих вікон, і специфічний запах вологи, старого дерева й чогось невизначеного, характерного для будівель, покинутих на тривалий час без жодного догляду.
— Ліхтарики, — сказав Тиміш, дістаючи з рюкзака два потужні кишенькові ліхтарики, один із яких простягнув Солі.
Вони увімкнули світло, освітлюючи навколишній простір — колишній коридор для персоналу, вкритий товстим шаром пилу, зі слідами давно обваленої стелі в одному з кутків, звідки, певно, проникала волога протягом років, руйнуючи конструкцію будівлі поступово, непомітно для сторонніх очей.
— Підвал має бути отам, — сказав Тиміш, вказуючи ліхтариком у бік дверей, наполовину прочинених, за якими виднілись сходи, що спускались у ще глибшу темряву.
Вони обережно рушили тим напрямком, тестуючи кожну сходинку перед тим, як перенести на неї вагу тіла, — деревина старих сходів рипіла тривожно під кожним кроком, змушуючи обох рухатись повільніше, ніж хотілося б, з тим особливим напруженням, яке супроводжує будь-яке дослідження потенційно небезпечного простору.
— Обережно тут, — попередив Тиміш, вказуючи ліхтариком на одну з нижніх сходинок, де деревина явно прогнила сильніше за інші, — думаю, краще перестрибнути цю.
Соля кивнула, слідуючи його прикладу, перестрибуючи небезпечну сходинку з обережністю, яка, попри весь ризик ситуації, викликала в неї легкий, майже дитячий азарт, схожий на той, який вона відчувала в найкращих моментах їхніх спільних пригод протягом останніх двох років.
Підвал зустрів їх ще густішою темрявою й характерним затхлим запахом, притаманним підземним приміщенням, довго позбавленим належної вентиляції. Промені ліхтариків вихоплювали з темряви обриси старих меблів, розкиданих коробок, залишених, певно, ще працівниками кінотеатру перед його остаточним закриттям, — театральні крісла, знята з залу для якогось давно забутого ремонту, старі афіші, вицвілі й пожовклі, розкидані навколо, банери з написами фільмів, назви яких Соля навіть не впізнавала, судячи з дати випуску, зазначеної дрібним шрифтом унизу.
— Дивись, — сказала Соля, підходячи до однієї з афіш і обережно піднімаючи її з підлоги, — тут дата, шістдесят восьмий рік. Мабуть, показ, приурочений до якогось ювілею.
— Цікаво, — сказав Тиміш, роблячи фотографію афіші для подальшого запису в архів. — Треба буде дізнатись, що це за фільм і чому саме його показували.
Вони продовжили обстежувати простір, повільно просуваючись углиб підвалу, аж поки промінь ліхтарика Тиміша не вихопив із темряви той самий предмет, заради якого вони, власне, і прийшли, — старий, масивний проєкційний апарат, укритий товстим шаром пилу й павутиння, що стояв на металевій платформі в дальньому кутку приміщення, немов забутий монумент минулій епосі.
— Ось він, — видихнув Тиміш, наближаючись до апарата з тим особливим благоговінням, яке зазвичай супроводжувало їхні найважливіші знахідки для архіву.
Апарат виявився більшим, ніж Соля собі уявляла, — металева конструкція із заплутаною системою котушок, лінз і важелів, які, певно, колись служили для демонстрації фільмів на великому екрані, тепер укриті іржею й пилом, застиглі в тому самому положенні, у якому їх лишили востаннє, коли хтось востаннє показував тут кіно містянам.
— Думаєш, ще працює? — спитала Соля, обережно проводячи пальцем по вкритій пилом поверхні апарата, лишаючи чіткий слід на металі.
— Сумніваюсь, — сказав Тиміш, оглядаючи механізм уважніше. — Але подивись сюди, на цій металевій пластинці збоку щось вигравіювано.
Соля нахилилась ближче, освітлюючи ліхтариком вказану ділянку, і побачила невеликий напис, вигравіюваний акуратним, старомодним шрифтом: "Подаровано кінотеатру колективом заводу, 1965 рік, на знак дружби й співпраці".
— Подарунок від заводу, — сказала вона задумливо. — Мабуть, того самого, який ми досліджуємо в нашому архіві.
— Логічно, — погодився Тиміш. — Може, це якось поєднує дві наші найбільші легенди — фабрику й кінотеатр.
Вони продовжували обстежувати підвал, фотографуючи знахідки для подальшого запису, обговорюючи можливі зв'язки між різними частинами міської історії, поки Соля, необережно ступивши на дальню частину підлоги, не відчула раптом, як дошка під ногою тривожно затріщала, прогинаючись під її вагою більше, ніж мала б.
— Обережно! — вигукнув Тиміш, кидаючись до неї, хапаючи за руку саме в той момент, коли підлога під нею почала помітно проламуватись.
Соля відскочила назад, серце калатало від несподіваного переляку, дошка, на якій вона стояла секунду тому, тепер частково провалилась, показуючи темний отвір унизу, звідки повіяло ще холоднішим, вологішим повітрям, ніж усередині самого підвалу.
— Ти в порядку? — спитав Тиміш, усе ще тримаючи її за руку, голос його прозвучав напружено від щойно пережитого страху.
— В порядку, — видихнула Соля, відчуваючи, як серце поступово заспокоюється. — Дякую, що встиг.