Розділ 34. Останній запис

Наступного дня, у суботу, Соля вирушила до фабрики не крадькома, як робила це останнім часом, а відкрито, серед білого дня, з тим самим відчуттям рішучості, яке супроводжувало її від моменту, коли вона вирішила відкласти недописаний лист і замінити слова конкретним вчинком.
Але спершу вона пішла не на дах, а в протилежному напрямку — до провулку Проскурівського, до тієї самої лавки біля зачиненої аптеки, де кілька місяців тому вони з Тимошем зустріли літню жінку, яка розповіла їм першу версію легенди про Килину.
Жінки на звичному місці не виявилось — можливо, через холод вона не сиділа надворі так часто, як восени, — і Соля, трохи розчарована, вирішила зайти в сусідній під'їзд, спитати в когось із мешканців, чи не знають вони, де можна знайти ту саму жінку чи когось іншого, хто пам'ятав би деталі старої історії.
Їй пощастило — сусідка, яку вона зустріла на сходах, виявилась знайомою тієї самої жінки з лавки, і, дізнавшись про мету візиту, охоче показала потрібну квартиру на другому поверсі.
Жінка, яку звали, як з'ясувалось, Ольга Степанівна, здивовано, але привітно зустріла несподівану гостю, запросивши досередини, у невелику, тепло натоплену кімнату, заставлену старими меблями й численними фотографіями в рамках на стінах.
— Пам'ятаєте мене? — спитала Соля. — Ми з другом питали восени про колодязь, про дівчину, яка там втопилась.
— Пам'ятаю, — сказала жінка, вказуючи на стілець біля столу. — Про Килину питали. Сідай, розкажу, якщо ще цікаво.
— Дуже цікаво, — сказала Соля щиро. — Хочу дізнатись більше деталей, якщо можливо. Ви казали, є дві версії того, що з нею сталось, — і я хочу зрозуміти краще, яка з них ближча до правди.
Ольга Степанівна на мить замислилась, дивлячись кудись повз Солю, у той спосіб, у який дивляться люди, занурені в спогад чи давню розповідь, передану їм самим кимось іншим.
— Знаєш, — сказала вона нарешті, — є ще одна деталь, про яку я тоді не розповіла, бо, чесно кажучи, не була впевнена, чи варто. Але, може, тобі якраз це й потрібно почути.
— Розкажіть, будь ласка.
— Той хлопець, що поїхав на заробітки і не повернувся вчасно, — сказала жінка повільно, — він таки повернувся зрештою. Тільки роки по тому. Моя мати розповідала, що бачила його одного разу, старого вже чоловіка, десь наприкінці вісімдесятих, коли він приїхав шукати могилу Килини на нашому цвинтарі.
Соля відчула, як щось усередині стиснулось від несподіваного повороту цієї деталі.
— Він знав, що вона... — почала вона.
— Мабуть, дізнався пізніше, від когось із родичів, з якими підтримував зв'язок, — сказала Ольга Степанівна. — Але приїхати зміг тільки через стільки років, коли сам уже постарів. Казали, довго стояв біля її могили, плакав, як дитина, старий уже чоловік. А потім поїхав, і більше його ніхто в наших краях не бачив.
— Чому він не повернувся раніше? — спитала Соля тихо, хоча частина її вже здогадувалась, що жодна проста відповідь не пояснить повністю таку тривалу, болючу затримку.
— Хто ж його знає, — сказала жінка, знизуючи плечима. — Може, життя склалось інакше, ніж планував. Може, боявся повернутись із порожніми руками, не досягнувши того, що обіцяв, коли їхав. А може, просто відкладав, думаючи, що завжди встигне, аж поки не стало запізно.
Соля мовчала, відчуваючи, як ця деталь надає давній легенді нового, ще болючішого виміру, — не просто історія про дівчину, яка чекала й не дочекалась, а історія про двох людей, чиє життя розійшлось через відкладання, через переконання, що завжди буде час пізніше, аж поки те "пізніше" не перетворилось на "занадто пізно" для одного з них назавжди.
— Дякую, що розповіли, — сказала вона нарешті, підводячись. — Це дуже допоможе мені завершити запис.
— Завершити для чого? — спитала Ольга Степанівна з цікавістю.
— Для одного архіву, — сказала Соля, усміхаючись легко. — Ми з другом записуємо міські легенди вже кілька років. Хочу, нарешті, дописати цю історію правильно.
Дорогою до фабрики, минаючи знайомі вулиці вже вкотре за останні тижні, Соля обмірковувала почуту деталь, формулюючи подумки, як саме варто записати завершену версію легенди — не обираючи остаточно між "самогубством" і "нещасним випадком", а додаючи до обох версій нову, головнішу деталь, яка, здавалось, важила більше за конкретні обставини самої смерті Килини: те, що хлопець, який не повернувся вчасно, зрештою повернувся, тільки занадто пізно, щоб це мало якесь значення для неї самої, хоча, певно, мало величезне значення для нього.
Дірка в паркані зустріла її знайомою перешкодою — заросла, притрушена снігом, — але цього разу вона пролізла крізь неї впевненіше, ніж минулого разу, без панічного поспіху, з тим спокоєм людини, яка знає точно, навіщо прийшла і що має зробити.
Піднявшись на дах, вона дістала зошит із тайника, сіла на знайомий виступ, і, замість того щоб просто читати чужі записи, дістала ручку й почала писати сама, вперше за багато місяців вносячи власний внесок у спільну справу, яку вона так довго занедбувала.
Вона писала повільно, обдумуючи кожне речення, намагаючись поєднати драматизм, до якого завжди тяжіла сама, з тією прагматичною точністю фактів, яку завжди цінував Тиміш, — компроміс між двома стилями, які колись доповнювали одне одного в кожному спільному записі.
"Легенда про Килину, доньку коваля, — писала вона, — існує у двох версіях, жодна з яких не може вважатись остаточно підтвердженою. За однією, вона сама кинулась у колодязь, не витримавши тривалого чекання на коханого, що поїхав на заробітки й не повернувся. За іншою, вона просто послизнулась на льоду, приходячи до колодязя навіть у найлютіші морози, чекаючи щовечора на того, хто мав прийти.
Але є деталь, важливіша за будь-яку з цих версій: сам хлопець зрештою повернувся. Через десятиліття, старим уже чоловіком, він приїхав шукати її могилу, знайшов і довго плакав біля неї, перш ніж поїхати назавжди. Ніхто не знає точно, чому він так довго не наважувався повернутись раніше, поки Килина ще була жива й чекала. Можливо, життя склалось інакше. Можливо, просто відкладав, вважаючи, що завжди встигне.
Ця легенда, зрештою, не про дівчину, яка втопилась через нещасне кохання. Вона про те, як легко переконати себе, що є ще час, аж поки цей час не закінчиться остаточно для когось, хто найбільше потребував, щоб хтось прийшов вчасно".
Вона поставила крапку, перечитала написане, задоволена нарешті тим, наскільки точно ці слова передавали не тільки завершену легенду, а й щось глибше, особистіше, що вона сама пережила протягом останніх місяців, хоч і не називала цього прямо в тексті самого запису.
Дописавши легенду, вона перегорнула сторінки до самого кінця зошита, до тієї останньої, дванадцятої за первісним підрахунком сторінки, яка досі лишалась чистою. Вона не стала писати на ній нічого того дня — здавалось правильнішим лишити цю останню сторінку порожньою до моменту, коли вони зможуть заповнити її разом, якщо той момент коли-небудь настане.
Замість того щоб повернути зошит у звичний тайник під брезентом, вона закрила його, притиснула до грудей тим самим жестом, яким носила його роками раніше, і сховала до рюкзака, готова нести його із собою — не як крадений предмет, а як щось, що мала намір повернути особисто, у руки того, кому воно завжди належало більше, ніж будь-кому іншому, включно з нею самою.
Вона спустилась із даху, вибралась крізь заросле бур'яном провалля назовні, і, замість того щоб іти додому, повернула в напрямку будинку баби Ганни — туди, де, як вона сподівалась, застане нарешті Тиміша самого, без сторонніх свідків, готова нарешті сказати особисто те, що не змогла до кінця виразити на закресленому папері недописаного листа.