Розділ 26. Порожня сторінка

Січневий вечір видався тихим, без особливих подій, — звичайний будній день, заповнений домашкою, коротким дзвінком мамі, яка затрималась на роботі довше звичного, і легкою вечерею наодинці, приготованою нашвидкуруч із того, що знайшлось у холодильнику.
Соля сиділа на ліжку, притулившись спиною до подушок, гортаючи стрічку в телефоні тим машинальним рухом, яким зазвичай заповнювала паузи між справами, коли натрапила випадково на стару папку з фотографіями, збережену в галереї ще з минулого року, — фото, які вона робила для власного задоволення, документуючи різні моменти життя без жодної конкретної мети, крім бажання зберегти враження.
Серед десятків знімків — краєвиди, випадкові кадри однокласників, фотографії їжі, зроблені більше з цікавості до композиції, ніж із реального наміру публікувати їх десь, — вона натрапила на фотографію, яку майже забула: зошит архіву, розгорнутий на одній зі сторінок, сфотографований рівно рік тому, судячи з дати під зображенням.
Вона зупинилась на цьому фото довше, ніж на інших, вдивляючись у знайомий почерк, у дрібні деталі запису, зроблені тоді, коли між нею й Тимошем іще не існувало жодної тіні дистанції, яка накопичилась за останні місяці. Вона спробувала пригадати, скільки чистих сторінок лишалось у зошиті на момент зйомки цієї фотографії, і, порахувавши подумки, зіставивши дату з тими нечисленними записами, які пам'ятала точно, дійшла висновку — тоді лишалось дванадцять.
Дванадцять чистих сторінок, точна цифра, яку вона могла б назвати з певністю, спираючись на пам'ять і логіку хронології записів.
А скільки лишається зараз, вона не знала.
Ця думка, здавалось би, дрібна й майже безглузда — просто питання про кількість чистих аркушів у зошиті, який вона не тримала в руках уже кілька тижнів, — викликала в ній раптовий, непропорційний до самого питання неспокій. Вона не могла точно сказати, скільки легенд вони записали разом за останній місяць, скільки записав Тиміш самотужки, наскільки близько зошит наблизився до повного заповнення, — і саме це незнання, ця відсутність контролю над чимось, що колись було найзрозумілішою, найпередбачуванішою частиною її життя, лякало сильніше, ніж могло б налякати саме питання про сторінки, якби воно стосувалось чогось менш особистого.
Вона відклала телефон убік, продовжуючи дивитись у стелю, думаючи про архів не як про абстрактну спільну справу, а як про щось живе, що продовжує існувати й змінюватись без її активної участі, — процес, який триває незалежно від того, чи вона про нього думає, чи ні, подібно до того, як триває саме життя, незалежно від того, наскільки уважно людина за ним стежить.
Телефон завібрував дзвінком, перериваючи ці роздуми, — Марко, як завжди наприкінці дня, дзвонив розповісти про свої плани, обговорити щось із домашнього завдання чи просто побажати доброї ночі перед сном, звичка, яка встановилась у них останнім часом майже так само стабільно, як колись четверговий ритуал із Тимошем.
— Привіт, — сказала вона, піднімаючи слухавку.
— Привіт, слухай, я тут думав про літо, — почав Марко з тим ентузіазмом, який зазвичай супроводжував його плани на майбутнє. — Мій дядько має будинок біля моря, каже, можна приїхати компанією на тиждень, якщо домовимось заздалегідь. Уявляєш, ціле літо попереду, а ми вже можемо планувати такі речі.
Він продовжував розповідати деталі — про можливі дати, про те, кого варто запросити з компанії спільних знайомих, про активності, які можна було б організувати на морі, — розповідь, яка сама по собі звучала привабливо, наповнена оптимізмом і конкретними планами на майбутнє, яке здавалось світлим і безхмарним у його викладі.
Соля слухала, підтакуючи в потрібних місцях, вставляючи короткі репліки згоди чи зацікавлення, але думки її, як вона раптом усвідомила з певним подивом, лишались частково деінде — не з ним, не з морем чи літніми планами, а десь у тому просторі, де щойно крутилась думка про дванадцять сторінок, які перетворились на невідому кількість, менш ніж дванадцять, певно, але наскільки менше, вона не могла сказати.
— ...і думаю, якщо забронювати заздалегідь, вийде значно дешевше, ніж якби чекати до останнього моменту, — продовжував Марко, не помічаючи, здається, легкої відстороненості в її відповідях.
— Звучить добре, — сказала вона, повертаючи увагу до розмови зусиллям волі, соромлячись власної розсіяності, попри те що він, здається, не помітив нічого незвичного в її тоні.
Вони договорили ще кілька хвилин про літні плани, і, попрощавшись побажаннями доброї ночі, Соля поклала телефон на тумбочку, все ще відчуваючи легкі сумніви щодо власної здатності бути повністю присутньою в розмові, яка мала б викликати щирий ентузіазм, — приємні плани на майбутнє з людиною, яка справді дбала про неї, — а натомість лишила по собі якийсь дивний, неповний осад уваги, розділеної між двома різними напрямками думок.
Вона лежала в темряві кімнати, дивлячись у стелю, освітлену лише слабким світлом вуличного ліхтаря, що пробивалось крізь щілину в шторах, думаючи про сьогоднішній вечір, про фотографію зошита, про дванадцять сторінок, які перетворились на невідому кількість, про Маркові плани на літо, які мали б звучати як щось хвилююче, а натомість пролунали дещо приглушено крізь фільтр думок, які постійно поверталися до чогось зовсім іншого.
Вона намагалась зрозуміти, чому саме зараз, серед звичайного буденного вечора, без жодного конкретного тригера, окрім випадкової фотографії, знайденої в телефонній галереї, це відчуття накрило її з такою силою, — не гострий біль, не драматичне усвідомлення, а щось повільніше, важче, схоже на холод, що поступово проникає крізь одяг, коли довго стоїш на морозі, не помічаючи одразу, наскільки замерз, аж поки холод не досягає самих кісток.
Вона перевернулась на бік, притискаючи коліна до грудей у тій позі, яку зазвичай приймала, коли думки ставали занадто важкими для простого лежання на спині, і, дивлячись у темряву кімнати, прошепотіла — так тихо, що навіть сама ледве почула власний голос, більше відчуваючи рух губ, ніж чуючи звук:
— Я щось втратила.
Вона не додала до цього жодних пояснень, жодного уточнення, що саме мала на увазі, — просто три слова, вимовлені пошепки в темряву порожньої кімнати, без свідка, без реакції, без подальшого розвитку думки, яка могла б перетворити це відчуття на щось конкретніше, придатне для аналізу чи дії.
Вона лежала так ще довго, слухаючи власне дихання, слухаючи далекий шум міста за вікном — поодинокі машини, що зрідка проїжджали засніженою вулицею, — і поступово, повільно, втома довгого дня почала брати гору над думками, затягуючи її в сон, який прийшов не одразу, а тільки після довгого періоду лежання в темряві з тими трьома щойно промовленими словами, які так і лишились без подальшого пояснення чи розвитку тієї ночі.