Розділ 22. Перша справжня сварка

Минуло рівно два місяці відтоді, як вони з Марком уперше пішли разом у кіно, — дату Соля пам'ятала точно, не тому що спеціально відзначала подібні речі раніше в житті, а тому що Марко сам нагадав про неї кілька днів тому, запропонувавши відсвяткувати цю невелику, здебільшого символічну річницю прогулянкою містом увечері, коли щойно почав падати перший за тиждень сніг.
Вечір видався по-справжньому гарним — місто, притрушене свіжим снігом, виглядало особливо затишно у світлі вуличних ліхтарів, і вони йшли центральною вулицею, повз освітлені вітрини магазинів, які вже почали готуватись до наближення нового року, розвішуючи гірлянди й прикрашаючи ялинки.
Дійшовши до невеликого скверу з фонтаном, який узимку не працював, перетворений на засипану снігом кам'яну чашу, вони зупинились на кілька хвилин, спостерігаючи, як великі пухнасті сніжинки повільно падають у світлі найближчого ліхтаря, створюючи майже казкову атмосферу навколо.
— Гарно як, — сказала Соля тихо, справді захоплена цим моментом, тим особливим спокоєм, який іноді приносить перший сніг після тижня буденної метушні.
— Дуже, — погодився Марко, а потім, за мить, дістав телефон. — Слухай, зробімо фото тут, на два місяці. Ідеальний фон, сніг падає якраз влучно.
Він почав налаштовувати кадр, шукаючи найвигідніший ракурс, і Соля, все ще занурена в споглядання снігопаду, неохоче повернулась обличчям до телефону, намагаючись зберегти те саме відчуття спокою, яке щойно переживала, тепер уже позуючи для знімка.
— Трохи ближче до мене, — сказав Марко, — і, може, підніми обличчя трохи вище, щоб сніжинки було видно на тлі ліхтаря.
Вона підкорилась, підняла обличчя, як він просив, відчуваючи, як момент справжнього замилування природою поступово перетворюється на щось інше — постановку, спробу зафіксувати враження замість того, щоб просто його прожити.
— Ще раз, — сказав Марко, переглянувши перший кадр. — Тут ти якось напружено виглядаєш. Спробуй усміхнутись природніше.
— Марку, — сказала вона, відчуваючи, як роздратування накопичується швидше, ніж вона встигала його стримувати, — може, досить фото? Просто постоїмо, подивимось на сніг.
— Ще один кадр, останній, обіцяю, — сказав він, не помічаючи, здається, зміни в її тоні. — Хочу викласти в сторіз, поки сніг ще падає, за кілька хвилин світло зміниться.
Вона неохоче дозволила зробити ще один кадр, стримуючи роздратування усмішкою, яка вийшла напруженішою за попередню, і, коли Марко нарешті задоволено кивнув, розглядаючи результат на екрані, вона відчула, як накопичена дратівливість останніх хвилин прориває звичну стриманість.
— Тобі важливіше, як це виглядає, ніж як воно є насправді, — сказала вона різкіше, ніж планувала, слова вирвались майже самі, випереджаючи свідоме рішення їх вимовити.
Марко підняв погляд від телефону, здивований і, здається, ображений цим зауваженням.
— Що ти маєш на увазі? — спитав він.
— Ти щойно перетворив момент, який міг би бути просто гарним, справжнім, на... на постановку для сторіз. Ти навіть не подивився на цей сніг сам, ти дивився на нього крізь екран телефону, шукаючи кращий ракурс.
— Я просто хотів зберегти цей момент, — сказав він, у голосі його з'явилась захисна нотка. — Не бачу в цьому нічого поганого.
— Проблема не в тому, що ти хочеш зберегти момент, — сказала Соля, відчуваючи, як слова, які вона довго стримувала, тепер виходять назовні швидше, ніж вона встигає їх зважувати. — Проблема в тому, що ти постійно так робиш. Кожна наша зустріч у якийсь момент перетворюється на фотосесію для когось стороннього, хто побачить це в сторіз, замість того щоб просто лишатись тим, чим вона є для нас двох.
Марко мовчав кілька секунд, дивлячись на неї з виразом, який змінювався від здивування до чогось важчого, глибшого, — образи, яка, здавалось, торкалась чогось значно особистішого за просте зауваження про фотографії.
— Ти взагалі розумієш, чому я так роблю? — спитав він нарешті, голос його прозвучав тихіше, ніж зазвичай, позбавлений звичної впевненості.
— Поясни, — сказала вона, хоча тон її все ще лишався різкуватим, не готовим одразу пом'якшитись.
— Удома в мене... — почав він, а потім замовк, ніби добираючи слова обережніше, ніж зазвичай собі дозволяв. — Батьки не розмовляють одне з одним уже тижнями. Не сваряться відкрито, просто мовчать за столом, кожен у своєму телефоні, кожен ніби живе окремим життям під одним дахом. Я не знаю точно, чи вони розлучаться, чи просто так триватиме далі невизначено довго, і ніхто мені нічого не пояснює прямо.
Соля відчула, як роздратування, яке щойно домінувало в ній, починає поступатись місцем чомусь іншому — здивуванню, а слідом за ним і провині за різкість власних слів кілька хвилин тому.
— Коли я роблю фото, де все виглядає добре, — продовжив Марко, дивлячись кудись убік, у падаючий сніг, а не прямо на неї, — я на хвилину справді вірю, що щось таки добре. Не вдаю для когось стороннього, просто... хочу мати доказ, що в моєму житті є щось справжнє й приємне, навіть якщо вдома все розвалюється мовчки.
Вона мовчала, обмірковуючи почуте, відчуваючи, як власна різкість тепер здається їй непропорційною до глибини того, що насправді ховалось за звичкою, яку вона критикувала.
— Я не знала про батьків, — сказала вона нарешті, тихіше. — Вибач, що я так різко про фотографії.
— Ти не могла знати, — сказав він, все ще дивлячись убік. — Я нікому особливо не розповідаю. Навіть новим друзям із музичної школи.
— Чому мені розповів зараз?
Він знизав плечима, коротким, майже беззахисним рухом. — Не знаю. Мабуть, тому що ти єдина, з ким мені хочеться бути чесним до кінця, навіть коли це незручно.
Соля відчула, як щось усередині теплішає у відповідь на це визнання, попри те що конфлікт, який щойно виник між ними, ще не отримав повного розв'язання. Вона підійшла ближче, взяла його за руку, і кілька секунд вони просто стояли так, серед падаючого снігу, без жодних телефонів, без жодних кадрів, просто відчуваючи присутність одне одного в холодному зимовому повітрі.
— Може, іноді просто варто нічого не фотографувати, — сказала вона м'якше. — Просто бути в моменті.
— Може, — погодився він, стискаючи її руку. — Хоча звичка сильна, чесно попереджаю. Не обіцяю, що завтра вже не потягнусь за телефоном знову.
Вона усміхнулась на цю чесність, значно щирішу за будь-яку постановочну усмішку для фото, і вони пішли далі скверу, вже без телефону в руках Марка, просто дивлячись, як сніг продовжує падати навколо, вкриваючи місто дедалі товщим білим шаром.
Проводжаючи її до дому пізніше того вечора, Марко ще раз вибачився за свою звичку, а Соля, зі свого боку, вибачилась за різкість формулювання, і вони розійшлись, здавалось, у повній злагоді, конфлікт вичерпаний, порозуміння досягнуте, — принаймні так виглядало ззовні, у теплих обіймах на прощання біля її під'їзду.
Але вже вдома, лежачи в ліжку того вечора, Соля виявила, що сон не приходить так швидко, як зазвичай, — думки поверталися знову і знову до сказаних нею слів, до того, наскільки природно й швидко вони вирвались назовні, ніби чекали слушної нагоди прорватись крізь звичну стриманість.
"Тобі важливіше, як це виглядає, ніж як воно є насправді" — фраза, яку вона адресувала Марку, крутилась у голові знову й знову, і чим довше вона лежала без сну, тим більше усвідомлювала, що ці слова, попри всю справедливість щодо конкретної ситуації з фотографіями, чомусь лунали для неї самої дивно знайомо, ніби вона десь уже чула подібне звинувачення, спрямоване не на когось іншого, а на неї саму.
Вона перевернулась на інший бік, намагаючись відігнати цю думку, зосередитись натомість на приємних спогадах вечора — на снігу, що падав у світлі ліхтарів, на щирому визнанні Марка про батьків, на теплому обіймі на прощання, — але сон приходив повільніше, ніж завжди, розтягуючи ніч довшою, ніж хотілося б, наповненою уривками думок, які не хотіли складатись у щось чітке, лишаючись просто тривожним, невиразним фоном, що супроводжував її аж до самого засинання.