Розділ 20. Ідеально, як завжди

Вихідні після мовчазного четверга видались напруженими для Солі внутрішньо, хоча зовні вона намагалась триматись звичного ритму — контрольні, домашні справи, короткі переписки з однокласницями. Марко, відчувши, певно, легку відстороненість у її поведінці протягом п'ятниці, запропонував у суботу вранці несподівану ідею.
— Слухай, — написав він, — погода обіцяє бути ясною завтра, хоч і холодною. Що як поїдемо за місто, подихаємо свіжим повітрям? У мене є ідея одного місця, яке, думаю, тобі сподобається.
Соля, яка провела частину п'ятничного вечора, знову й знову перечитуючи коротке "забув, вибач" від Тиміша, погодилась із певним полегшенням — можливість відволіктись, змінити оточення, здавалась привабливою альтернативою продовженню роздумів наодинці з власними думками.
Марко заїхав за нею на позиченому в старшого брата авто рано вранці, з термосом гарячого чаю й пакетом, у якому, як з'ясувалось пізніше, лежали бутерброди й термос із супом, — імпровізований пікнік, підготовлений заздалегідь, з тією ретельністю, яка завжди вирізняла його підхід до спільного часу.
Вони їхали з півгодини за місто, поки не дісталися невеликого пагорба, звідки відкривався краєвид на замерзлу річку внизу й засніжені поля, що тяглись до самого горизонту, де ледь помітно виднілись силуети далеких гір. Марко зупинив машину на узбіччі, і вони вибрались назовні, дихаючи морозним повітрям, яке пахло снігом і чимось невиразно свіжим, притаманним тільки зимовому простору за межами міста.
— Ось, — сказав він, розстеляючи щільну ковдру просто на снігу, застелену зверху ще й непромокальною плівкою для захисту від вологи. — Тут краще видно захід сонця, ніж будь-де в місті. Перевірено особисто минулого тижня, коли їздив кататись на велосипеді.
Вони сіли на ковдру, загорнувшись у теплі куртки, і Марко дістав термос із гарячим чаєм, наливаючи в дві пластикові кришки, точнісінько так само, як робив Тиміш зі своїм чаєм на даху фабрики, — деталь, яку Соля помітила мимохідь, з коротким внутрішнім здриганням, яке швидко притлумила, зосередившись натомість на краєвиді перед собою.
— Знаєш, — сказав Марко, вмощуючись зручніше, — я знайшов цю плейлист, думаю, тобі сподобається. — Він увімкнув музику з телефона, поставивши його на невеликий переносний динамік, який теж прихопив із собою, — знайома мелодія, яку вона згадувала кілька тижнів тому в одній з їхніх розмов, як улюблену композицію, яку рідко коли ставили на радіо.
— Ти запам'ятав, — сказала вона, здивована й приємно зворушена цією дрібницею.
— Звісно запам'ятав. Ти казала про неї з таким захопленням, як я рідко чую від когось.
Вони їли бутерброди, які виявились справді смачними, приготовані, певно, самим Марком, судячи з не зовсім рівних скибочок хліба й трохи надлишкової кількості майонезу, — деталь, яка викликала в неї теплу усмішку, більше пов'язану з самим жестом старання, ніж із кулінарною майстерністю.
Захід сонця над засніженими полями видався дійсно вражаючим — небо забарвилось у ті глибокі відтінки оранжевого й фіолетового, які взимку здаються особливо драматичними через контраст із білим снігом навколо, і Соля, дивлячись на цю картину, відчула справжнє, незатьмарене піднесення, забуваючи на кілька хвилин про весь той внутрішній неспокій, який супроводжував її останні дні.
— Гарно, правда? — спитав Марко, простягаючи руку, щоб узяти її за руку, жест, який вона прийняла природно, без вагань, відчуваючи тепло його долоні крізь тонку вовняну рукавицю.
— Дуже, — погодилась вона щиро.
Вони сиділи так якийсь час у комфортній тиші, спостерігаючи, як сонце поступово зникає за горизонтом, забарвлюючи сніг у теплі відтінки рожевого перед тим, як синя вечірня темрява почне поглинати останні сліди денного світла.
— Знаєш, — сказала Соля раптом, відчуваючи потребу поділитись чимось особистим у цей момент відкритості, — минулого місяця ми з другом ходили перевіряти одну легенду про колодязь неподалік старої аптеки. Кажуть, там колись дівчина втопилась через нещасне кохання, хоча є дві версії, як саме це сталось.
— Цікаво, — сказав Марко, хоча увага його, здавалось, частково лишалась на телефоні, який він дістав перевірити повідомлення, поки вона говорила.
— Одна версія каже, що вона сама кинулась у розпачі, — продовжила Соля, — а інша — що просто послизнулась, чекаючи щовечора на хлопця, який обіцяв повернутись і не повернувся. Ми навіть розпитували стареньку, яка...
— Знаєш що, до речі, — перебив Марко, відкладаючи телефон і повертаючись до неї з новим ентузіазмом, — я теж чув якусь схожу історію, тільки про озеро біля мого попереднього міста. Там теж якась легенда про русалку чи щось таке, батько розповідав, коли я був малим. Пам'ятаю, як ми з ним їздили туди на риболовлю, і він завжди...
Він продовжив розповідати про власні спогади з дитинства, про риболовлю з батьком, про озеро в іншому місті, — розповідь, яка сама по собі була цікавою й теплою, пов'язаною з періодом, коли його батьки ще не розлучались, і в його голосі прозвучала ностальгічна нотка, яку Соля розпізнала і на яку відреагувала зі справжнім співчуттям, відкладаючи власну незавершену історію про колодязь на другий план, дозволяючи йому продовжити, не перериваючи.
Вона слухала уважно, дійсно зацікавлена деталями його дитинства, які він рідко розповідав так відкрито, — і лише значно пізніше, вже їдучи назад до міста в машині, коли розмова перейшла на інші теми, вона усвідомила, що так і не договорила історію про Килину, про дві версії її смерті, про примітку в архіві, яка чекала на уточнення.
Вона не намагалась повернутись до цієї теми того вечора. Момент минув, розмова природно перейшла в інше русло, і піднімати перервану історію знову здавалось зайвим, недоречним втручанням у теплу, невимушену атмосферу, яка панувала між ними протягом усього дня.
Дорогою назад, коли машина в'їжджала в місто, освітлене вечірніми ліхтарями, Марко раптом сказав, тримаючи одну руку на кермі, а іншою легко торкаючись її коліна короткочасним, теплим жестом:
— Знаєш, мені сьогодні було дуже добре з тобою. Просто... справжнє відчуття, ніби можна бути собою, без жодних масок.
Вона усміхнулась на це, відчуваючи справжню теплоту від його слів, хоча десь у глибині свідомості майнула думка, схожа на короткий, майже непомітний дисонанс, — та сама фраза, яку вона колись, місяці тому, подумки застосовувала до Тиміша, тепер лунала з вуст іншої людини, у зовсім іншому контексті, і чомусь звучала так само правдиво, попри всю різницю ситуацій.
Вона не стала аналізувати цю думку глибше, дозволивши їй розчинитись у теплій атмосфері салону авто, у музиці, яка продовжувала грати з динаміків, у наближенні вечора, обіцяного продовженням приємного дня — можливо, ще однією зупинкою на каву дорогою додому, можливо, просто спокійним завершенням вихідного, проведеного в компанії людини, з якою, попри все, дійсно було легко й приємно.
Вдома того вечора, готуючись до сну, вона на мить згадала про недописану історію Килини, про свій зошит архіву, який лежав у рюкзаку незайманим уже кілька тижнів, — коротка думка, яка з'явилась і зникла так само швидко, як і безліч інших дрібних думок, що супроводжують кінець насиченого дня, витіснена приємною втомою тіла й задоволенням від дня, проведеного так, як, здавалось, і мав проводитись типовий зимовий вихідний зі своїм хлопцем — легко, тепло, майже без жодного видимого недоліку.