Розділ 18. Дірка в паркані заросла

Субота видалась однією з тих зимових днів, коли сонце світить яскраво, але зовсім не гріє, а сніг, що випав кілька тижнів тому, вже встиг злежатись у брудні кучугури вздовж тротуарів, змішавшись із піском, яким комунальники посипали ожеледицю. Соля прокинулась пізніше звичного, з тим невиразним відчуттям неспокою, яке супроводжувало її останні кілька днів після сцени біля книгарні, — відчуттям, яке вона намагалась ігнорувати, займаючи себе домашніми справами й переглядом серіалів, але яке поверталось щоразу, коли думки лишались без зайняття.
Мама поїхала до сусіднього міста провідати родичку, обіцяючи повернутись увечері, і квартира того дня здавалась незвично порожньою, тиша давила сильніше, ніж зазвичай. Соля спробувала зробити домашку, потім спробувала подзвонити Оксані, яка виявилась зайнятою родинними справами, потім просто пролежала якийсь час на ліжку, гортаючи телефон без особливої мети.
Десь близько третьої години дня, без жодного конкретного плану чи попередньої домовленості, вона раптом одяглась і вийшла з дому, рушивши в напрямку, який тіло, здається, обрало саме, без свідомого рішення, — до старого району, до провулку Садового, до закинутої фабрики.
Вона не писала Тимошу про свої наміри. Не була до кінця впевнена сама, чому саме вирішила піти туди того конкретного дня, — можливо, порожнеча квартири викликала потребу опинитись у місці, яке асоціювалось із чимось наповненим, чимось справжнім, на противагу млявій нудьзі вихідного дня без чітких планів.
Дорога до фабрики видалась довшою, ніж пам'яталось, — можливо, через холод, можливо, через те, що вона йшла сама, без звичної компанії, яка зазвичай заповнювала час розмовою. Минаючи майстерню годинникаря, вона машинально глянула на вітрину з десятками циферблатів, кожен з яких показував свій, трохи відмінний час, і подумала мимохідь, наскільки давно вона не заходила туди спитати в самого годинникаря, чи не знає він якоїсь легенди про власну майстерню, — думка, яка виникла й швидко розчинилась, витіснена наближенням до знайомого паркану.
Дірка в паркані, яку вони з Тимошем використовували роками, зустріла її несподіваною перешкодою — навколо отвору, який раніше завжди лишався чистим, розчищеним від бур'яну регулярними відвідинами, тепер розрослись сухі, пожовклі стебла якогось бур'яну, який, певно, не встигли вичистити цієї осені через зменшену частоту спільних візитів. Фанера, яка маскувала отвір, теж стояла криво, не так акуратно притулена, як зазвичай, ніби хтось востаннє поспішав, залишаючи чи заходячи.
Соля довго стояла перед цією перешкодою, дивлячись на заросле бур'яном провалля, яке раніше здавалось таким природним, таким легким для проходу, а тепер вимагало зусиль — треба було розсунути сухі стебла руками, обережно, щоб не подряпатись об гострі краї профнастилу, які й раніше були там, просто раніше їх завжди прикривала регулярна протоптана стежка.
Вона все ж пролізла, дряпнувши тильну сторону долоні об гострий край металу, коротка, неглибока подряпина, яка защипала на холодному повітрі, — фізична незручність, яка здалась їй чомусь символічною, хоча вона й не намагалась формулювати це почуття словами того моменту, просто відчуваючи невиразну гіркоту від того, наскільки важче стало те, що раніше давалось так легко.
Всередині цеху панувала звична тиша, порушувана тільки скрипом старого металу під вітром, який залітав крізь розбиті вікна. Вона піднялась на дах тим самим шляхом, яким піднімалась сотні разів раніше, — цегляний виступ, той самий гострий кут, — і, опинившись нагорі, підійшла до їхнього звичного місця біля вентиляційної шахти.
Зошит вона знайшла на місці — у невеликому тайнику, який вони обладнали під шматком старого брезенту, захищеного від дощу навісом даху, куди Тиміш, певно, поклав його востаннє, коли приходив сюди сам. Вона дістала синю обкладинку, потерту тепер уже сильніше на кутах, ніж коли вона тримала зошит у власних руках, і сіла на плаский виступ, розгортаючи сторінки.
Останні записи належали здебільшого Тимошу — вона впізнавала його акуратний, трохи нахилений вліво почерк, відмінний від власного нахилу вправо, і, гортаючи сторінки, помітила, наскільки детальнішими стали його нотатки останнім часом, наскільки більше уваги він приділяв дрібницям, які раніше вони зазвичай обговорювали вголос, а не фіксували на папері.
Вона дійшла до легенди про дерево з дуплом на площі Соборній — запис, зроблений ще того дня, коли вони знайшли гудзик разом, — а далі йшли записи, зроблені вже без неї: коротка легенда про старий цвинтар за залізницею, детальний опис труб усередині цеху з позначками про резонансні ділянки, і, нарешті, запис, якого вона не пам'ятала, — новий, зроблений, певно, зовсім недавно, почерком, що видавався трохи менш акуратним за звичний, ніби писався поспіхом чи в незручний час доби.
Легенда була короткою, стриманою, без звичної для Тиміша прагматичної сухості й без звичної для неї самої драматизації — щось середнє, написане, здавалось, з певною внутрішньою зваженістю: про дівчину, яка проміняла щось рідне на щось яскравіше й новіше, а потім довго не могла зрозуміти, чому те яскраве не заповнює порожнечу так, як заповнювало рідне.
Соля читала повільно, відчуваючи, як груди стискаються від чогось, чому вона не могла одразу дати назву, — не образи, точніше, а якогось глибшого дискомфорту, наче читала не легенду про якусь абстрактну дівчину з давніх часів, а щось значно ближче, значно особистіше, ніж будь-яка попередня історія в цьому зошиті.
Вона не встигла дочитати до кінця — раптовий звук унизу, у самому цеху, змусив її різко підняти голову, серце закалатало швидше. Кроки, важкі, чужі, зовсім не схожі на легку ходу Тиміша, яку вона впізнала б будь-де. Можливо, просто випадковий перехожий, який теж знайшов дірку в паркані, можливо, хтось із місцевих підлітків, які іноді забрідали в закинуті будівлі з цікавості чи для власних розваг.
Соля швидко, майже панічно, згорнула зошит, запхнула його назад у тайник під брезент, притрусивши зверху, як завжди робив Тиміш, і, не чекаючи, поки з'ясується, хто саме внизу, тихо, навшпиньках, підійшла до протилежного краю даху, де був інший, менш зручний, але тихіший спуск, яким вони користувались рідко.
Вона спустилась тим шляхом, серце все ще калатало, і, опинившись на землі, швидко попрямувала до дірки в паркані, не озираючись назад, не намагаючись з'ясувати, хто саме порушив тишу цеху, — просто бажаючи якнайшвидше опинитись подалі, з тим ірраціональним страхом, який іноді охоплює людину, застукану десь, де вона не мала б бути одна, без пояснення, без свідка, який міг би підтвердити правомірність її присутності.
Вибравшись назовні, крізь ту саму заросле бур'яном дірку, вона не пішла звичним маршрутом додому — повз майстерню годинникаря, повз аптеку — а звернула в протилежний бік, довшою дорогою через центральну частину міста, ніби намагаючись фізично збільшити відстань між собою й тим, що щойно прочитала, тим коротким записом про дівчину, яка проміняла рідне на яскраве, і тепер не могла зрозуміти, чому яскраве не приносить того ж спокою.
Дорогою вона кілька разів озиралась, попри те що жодних кроків позаду вже не чула, — звичайна вулична тиша суботнього надвечір'я, поодинокі перехожі, які поспішали додому з покупками, машини, що зрідка проїжджали засніженою дорогою. Ніхто її не переслідував, звісно, ніхто взагалі не звертав на неї особливої уваги, — але відчуття, що вона тікає від чогось, лишалось із нею протягом усього шляху додому, хоча те, від чого вона насправді тікала, не мало жодного фізичного втілення, здатного наздогнати її вулицями міста.
Вдома, вже за зачиненими дверима власної квартири, вона скинула куртку, помітивши подряпину на тильній стороні долоні, яка вже перестала кровоточити, залишивши тільки тонку червону лінію, — і довго стояла в передпокої, не рухаючись, дослухаючись до власного дихання, яке поступово вирівнювалось після швидкої ходи, поки думки її не могли знайти спокою, повертаючись знову і знову до кількох речень, прочитаних на даху фабрики, речень, які, здавалось, знали про неї щось таке, чого вона сама собі ще не наважувалась сказати прямо.