Розділ 17. Устя питає прямо

Після ярмарку Тиміш і Устя почали проводити час разом дедалі частіше — не за формальною домовленістю, а тим природним чином, яким зближуються люди, що виявили спільні інтереси й приємність у товаристві одне одного. Гербарій для біології давно був завершений і зданий, оцінений на відмінно, але звичка зустрічатись після уроків, обговорювати щось цікаве, іноді просто гуляти без конкретної мети, лишилась і після завершення проєкту.
У середу, тиждень по ярмарку, вони сиділи в шкільній бібліотеці, готуючись до контрольної з хімії, — предмет, який давався обом непросто, і спільна підготовка здавалась логічним рішенням для економії часу й нервів. Устя записувала формули в акуратний конспект, Тиміш пояснював їй логіку рівнянь, які вона плутала, і розмова, як завжди, легко перетікала від навчального матеріалу до сторонніх тем.
— Слухай, — сказала Устя раптом, відкладаючи ручку й дивлячись на нього прямо, без жодного попереднього натяку на серйозність питання, яке збиралась поставити, — можна спитати щось особисте?
— Питай, — сказав Тиміш, не надто занепокоєний, звикнувши до її прямоти в розмовах на найрізноманітніші теми.
— Ви з Солею — просто друзі, чи щось більше? Не хочу лізти не в свою справу, просто цікаво, бо ви говорите про неї якось особливо, коли згадуєте.
Питання застало його зненацька, попри всю звичність Устиної прямоти в інших темах. Він завагався, ручка застигла над власним конспектом, і кілька секунд шукав слова для відповіді, яка сама здавалась йому неочевидною, попри те, що стосувалась людини, яку він знав найкраще в житті.
— Просто друзі, — сказав він нарешті, хоча інтонація вийшла менш упевненою, ніж мала б бути для простої констатації факту.
— Точно? — перепитала Устя, не з підозрою, а з тим щирим зацікавленням, яке зазвичай супроводжувало всі її питання. — Бо звучиш якось невпевнено, коли кажеш це.
— Ми дружимо давно, — сказав він, намагаючись сформулювати думку точніше. — Дуже давно, з дитинства майже. Просто останнім часом... не знаю. Все якось змінилось, і я не знаю точно, що я почуваю з цього приводу.
— Змінилось як?
— У неї є хлопець зараз, — сказав Тиміш, вимовляючи це вголос уперше за весь час, відколи Марко з'явився в їхньому житті, ніби формулювання цього факту словами робило його реальнішим, ніж він хотів визнавати. — Ми менше бачимось. Раніше в нас була спільна справа, ми записували міські легенди разом, я тобі розповідав про деякі. Тепер я здебільшого сам це роблю.
— І тобі це болить, — сказала Устя, не питаючи, а констатуючи, з тим спокійним розумінням, яке з'являється в людей, що вміють слухати уважніше за більшість.
Він не заперечив одразу, і в цьому мовчанні прозвучало більше визнання, ніж могли б передати будь-які слова.
— Не знаю, як це назвати, — сказав він нарешті, повільно добираючи слова. — Я не знаю, чи я просто сумую за дружбою, яка була, чи... чи це щось більше, чого я сам собі не готовий визнати, бо звучатиме, ніби я закоханий у неї, а я не впевнений, що це так.
— Може, і так, і так одночасно, — сказала Устя м'яко. — Не завжди почуття діляться на чіткі категорії.
Він глянув на неї з подякою за це формулювання, яке звучало правдивіше за будь-яку спробу самому визначити власні почуття однозначно.
— Просто не знаю, як сказати їй, що мені боляче, — сказав він тихіше, — не звучачи так, ніби я претендую на щось, чого вона мені не обіцяла. Ми ніколи не були парою. Вона нічого мені не винна.
Устя мовчала кілька секунд, обмірковуючи почуте, а потім, не тиснучи далі й не пропонуючи готових рішень, простягнула руку через стіл і на мить накрила його долоню своєю — теплий, простий жест підтримки, без жодного романтичного підтексту в тому конкретному моменті, просто людське співчуття.
— Не мусиш зараз вирішувати, що це означає, — сказала вона. — Просто дай собі час зрозуміти.
Він кивнув, вдячний за те, що вона не тиснула далі, не вимагала визначеності там, де він сам іще не знаходив її, і вони повернулись до підготовки з хімії, розмова про Солю лишилась незавершеною, відкритою, як питання, на яке жоден із них не мав готової відповіді.
Того ж вечора Соля вийшла з дому раніше запланованого, щоб зустрітись із Марком біля кінотеатру, — вони домовились подивитись новий фільм, який щойно вийшов у прокат, обговорюваний останнім часом усіма однокласниками.
Дорогою до кінотеатру, минаючи центральну площу, вона раптом побачила знайомі постаті неподалік — Тиміша й Устю, які стояли біля вітрини книгарні, розглядаючи щось усередині, схиливши голови близько одне до одного тим способом, яким люди стоять, коли обговорюють щось, що бачать разом.
Вони не робили нічого особливого — просто стояли поруч, дивлячись на вітрину, іноді щось коментуючи, сміючись із чогось, — звичайна, нейтральна сцена двох знайомих, які випадково опинились поруч після якихось спільних справ. Але зі сторони, у вечірньому світлі вуличних ліхтарів, яке пом'якшувало контури й додавало сценам певної інтимності, це виглядало інакше — близько, тепло, майже так, як могла б виглядати пара на прогулянці.
Соля зупинилась, не встигнувши подумати про це свідомо, просто тіло зреагувало раніше за розум, зупинившись на місці на кілька секунд, дивлячись на цю картину здалеку. Вона планувала спершу підійти привітатись — звична річ, побачивши знайомих, — рука вже майже піднялась у жесті вітання, готова привернути їхню увагу.
Але щось зупинило рух на півдорозі. Можливо, те, як близько вони стояли. Можливо, той сміх, який долинав навіть здалеку, легкий і невимушений. Вона опустила руку, не встигнувши помахати, і, розвернувшись швидше, ніж планувала, пішла в інший бік — не прямим маршрутом до кінотеатру, а обхідним, довшим шляхом через сусідню вулицю, який давав змогу уникнути проходу повз книгарню.
Серце билось трохи частіше, ніж мало б від звичайної швидкої ходьби, і вона не могла точно пояснити собі, чому вирішила уникнути зустрічі замість того, щоб просто підійти й привітатись, як зробила б будь-якого іншого дня.
Марко вже чекав біля входу в кінотеатр, коли вона нарешті дійшла, обхідним шляхом, трохи пізніше запланованого часу.
— Все гаразд? — спитав він, помітивши, певно, легку задишку чи щось у виразі її обличчя. — Виглядаєш, ніби бігла.
— Поспішала, — сказала вона коротко, не вдаючись у деталі обхідного маршруту чи причини, яка його спричинила.
Вони зайшли в кінотеатр, купили квитки, зайняли місця в залі, і, поки чекали початку сеансу, Марко, за звичкою, розповідав про свій день — коротку історію про смішний випадок на уроці фізики, про плани на вихідні, — і Соля слухала, кивала, підтримувала розмову природно, наскільки могла, хоча думки її частково лишались там, на центральній площі, біля вітрини книгарні, де двоє людей стояли близько одне до одного у вечірньому світлі ліхтарів.
Вона не розповіла Марку про побачену сцену — не через свідоме рішення приховати щось, а просто тому, що, коли зʼявилась природна пауза, у яку можна було б вписати цю розповідь, вона промовчала, дозволивши моменту минути без коментаря, хоча зазвичай ділилась із ним майже всім, що траплялось протягом дня, аж до найдрібніших деталей.
Фільм почався, зала занурилась у темряву, і Соля, дивлячись на екран, намагалась зосередитись на сюжеті, хоча думки раз у раз поверталась до тієї сцени на площі, до питання, яке вона сама собі не наважувалась поставити прямо: чому саме та картина, звичайна й нейтральна за всіма ознаками, викликала в ній настільки сильне бажання уникнути зустрічі, замість того щоб просто підійти й привітатись, як зробила б будь-хто інший на її місці.