Розділ 16. Фото для сторіз

Щорічний зимовий ярмарок, який школа влаштовувала напередодні різдвяних канікул, зазвичай проходив у актовій залі, перетвореній на день кількома рядами столів із виробами учнів — саморобними прикрасами, випічкою, невеличкими картинами, які продавали за символічні гроші на благодійність. Того року організатори додали ще й невелику фотозону в кутку зали, прикрашену гірляндами й штучним снігом, куди охочі могли підійти сфотографуватись на згадку.
Соля прийшла на ярмарок разом із Марком, який запропонував зустрітись там заздалегідь, — він мав допомагати одному з музикантів налаштувати колонки для живого виступу, запланованого на середину заходу, і вирішив, що варто прийти раніше, щоб усе встигнути.
Зала гуділа звичним передсвятковим пожвавленням — сміх, розмови, запах кориці й глінтвейну без алкоголю, який продавали біля одного зі столів, гірлянди, що мерехтіли попри денне світло з високих вікон. Соля пройшлась між рядами, розглядаючи виставлені вироби, купила невеличку в'язану шапку в однієї з дівчат із паралельного класу, і, зустрівшись поглядом із Марком, який саме закінчив налаштовувати колонки, підійшла до нього.
— Готово? — спитала вона.
— Майже. Ще п'ять хвилин, і можна йти веселитись, — сказав він, витираючи руки об штани, і, помітивши фотозону в кутку, додав: — О, дивись, знімки роблять. Ходімо сфотографуємось, поки черга невелика.
Вони підійшли до кутка з гірляндами, де вже стояла невелика черга з кількох пар однокласників, які по черзі позували перед саморобним фоном зі штучним снігом. Марко, дочекавшись своєї черги, обійняв Солю за плечі, повертаючись до телефону, який тримав на витягнутій руці для селфі.
— Усміхнись, — сказав він, і вона усміхнулась природно, щиро, поки він робив перший кадр.
— Зачекай, — сказав він, переглядаючи фото, — тут світло якесь дивне падає. Спробуємо ще раз, трохи повернемось.
Вони повернулись, як він попросив, вона усміхнулась знову, він зробив другий кадр, переглянув, спохмурнів злегка.
— Майже, — сказав він. — Тільки ти трохи примружилась через гірлянду за спиною. Давай ще раз, і цього разу спробуй тримати очі трохи ширше відкритими.
Соля усміхнулась втретє, свідомо намагаючись тримати очі відкритими ширше, ніж природно виходило, відчуваючи, як щелепа починає злегка боліти від затримки посмішки довше, ніж потрібно для звичайного, спонтанного фото. Марко зробив третій кадр, переглянув його довше за попередні, порівнюючи, певно, з попередніми варіантами.
— Ось цей класний, — сказав він нарешті, задоволено показуючи екран. — Виклад одразу в сторіз?
— Давай, — сказала вона, розтираючи щелепу непомітним рухом, поки він зосереджено підбирав підпис і фільтр для фотографії.
Поки Марко возився з телефоном, Соля роззирнулась залою, шукаючи знайомих облич серед натовпу, і погляд її раптом зупинився на дальньому столі біля вікна, де сиділи, схилившись над спільним записником, Тиміш і Устя, обоє сміючись над чимось, що, певно, писалось чи малювалось у тому записнику.
Устя щось сказала, жестикулюючи руками, і Тиміш розсміявся у відповідь так відкрито, як Соля не бачила вже давно, — той специфічний сміх, який раніше вона звикла асоціювати винятково з їхніми власними спільними жартами на даху фабрики, а тепер бачила спрямованим на когось іншого, у контексті, до якого вона не мала жодного стосунку.
Вона відчула короткий, гострий укол, схожий на той дисонанс, який відчувала раніше кілька разів, тільки цього разу відчутніший, майже фізичний, — не ревнощі в звичному романтичному сенсі, а щось складніше, суміш страху й незрозумілої образи, наче вона побачила когось важливого, хто, здавалось, чудово обходиться без неї, сміючись так само легко, як колись сміявся з нею.
— Готово, — сказав Марко, відриваючись від телефону. — Гарний вийшов знімок, подивись.
Соля відвела погляд від дальнього столу різким рухом, майже занадто різким, і глянула на екран телефону, який Марко простягнув їй, кивнула, не зовсім вникаючи в те, що бачить, — фото виглядало добре, звісно, вони обоє усміхнені, гірлянди мерехтять на фоні, але думки її досі перебували в дальньому кутку зали, біля столу з двома людьми, чий сміх щойно розтривожив щось, до чого вона не була готова.
— Слухай, — сказав Марко, вловивши, певно, її розсіяність, — ти якась не тут зараз. Все гаразд?
— Що? — перепитала вона, повертаючи увагу до нього. — Так, все нормально, просто трохи задумалась.
— Про що?
— Ні про що конкретне, — сказала вона різкіше, ніж планувала, тон вийшов гострішим за буденне питання, яке цього не заслуговувало.
Марко на мить завмер, здивований несподіваною різкістю, і Соля, почувши власний тон, одразу відчула незручність — не через провину перед ним конкретно, а через розуміння, що її реакція виказала щось, чого вона сама воліла б лишити прихованим.
— Гаразд, — сказав Марко обережно, ховаючи телефон у кишеню. — Просто питаю. Не мусиш пояснювати, якщо не хочеш.
— Вибач, — сказала вона, пом'якшуючи тон. — Просто трохи втомлена сьогодні, забагато людей одразу.
Він кивнув, приймаючи це пояснення без подальших питань, хоча в очах його на секунду майнуло щось схоже на легкий сумнів, ніби він не зовсім повірив поясненню, але вирішив не наполягати далі.
Вони пройшлись рештою ярмарку, зупиняючись біля кількох столів, куштуючи випічку, слухаючи короткий музичний виступ, який Марко допомагав організувати, — і зовнішньо все виглядало звичайно, приємно, як звичайне шкільне свято, проведене в компанії людини, з якою було легко й весело.
Соля більше не дивилась у бік дальнього столу біля вікна, свідомо уникаючи того напрямку поглядом, хоча кілька разів ловила себе на бажанні перевірити, чи все ще там сидять Тиміш і Устя, чи давно вже пішли, — бажання, яке вона щоразу придушувала, повертаючи увагу до розмови з Марком, до музики, до чергового столика з виробами, повз який вони саме проходили.
Наприкінці заходу, коли зала почала поступово порожніти, а гірлянди вимкнули, готуючи приміщення до вечірнього прибирання, Соля помітила краєм ока, як Тиміш і Устя, вже одягнені в куртки, прямують до виходу разом, продовжуючи розмову, яку почали, певно, ще за столом, — легку, невимушену розмову двох людей, яким комфортно одне з одним.
Вона відвернулась, перш ніж вони встигли б її помітити, і зосередилась натомість на Марку, який саме показував їй фото зі свого телефону — знімки, зроблені під час музичного виступу, які він планував опублікувати пізніше того ж вечора.
— Що скажеш, цей чи цей краще для допису? — спитав він, показуючи два майже ідентичні кадри.
— Цей, — сказала вона, вказуючи на один із них навмання, не надто зосереджено вдивляючись у різницю між ними, думки її досі частково перебували деінде, у дальньому куті зали, вже порожньому тепер, звідки нещодавно долинав чужий сміх, до якого вона, як виявилось, не була готова ставитись байдуже.