Розділ 13. Мама помічає

Мама повернулась із чергової нічної зміни в п'ятницю вранці, і того разу, замість звичного короткого обміну репліками в передпокої й мовчазного сніданку, вона затрималась на кухні довше, ніж зазвичай, — може, зміна видалась спокійнішою за попередні, а може, просто накопичилась потреба поговорити, яку вона зазвичай притлумлювала втомою.
Соля збиралась до школи, застібаючи куртку, коли мама, сидячи за столом із чашкою чаю, спитала майже мимохідь, не відриваючи погляду від вікна:
— Ти давно не згадувала Тиміша.
Питання прозвучало буденно, без жодного очевидного підтексту, і все ж Соля відчула, як щось усередині напружилось, коротка й майже фізична реакція, яку вона сама не одразу змогла пояснити собі.
— Чому ти так вирішила? — спитала вона, застібаючи останній ґудзик куртки трохи різкіше, ніж потрібно.
— Просто помітила. Раніше ти щовечора щось розповідала — то про якусь легенду, то про архів ваш. Останнім часом більше про школу говориш. Про контрольні, про однокласників.
— Ми з ним і так щовечора не бачимось, — сказала Соля, і в голосі прозвучала легка захисна нотка, якої вона сама не планувала, — просто зайняті обидва останнім часом. У нього факультативи, у мене теж багато чого.
— Я нічого не кажу поганого, — сказала мама спокійно, все ще дивлячись у вікно. — Просто зауважила.
— Ну, зауважила, і що? — відповіла Соля різкіше, ніж хотіла, і, почувши власний тон, одразу пожалкувала про нього, хоча відступати вже не хотілось, ніби визнання зайвої різкості означало б визнання того, що мамине спостереження зачепило щось справжнє.
Мама глянула на неї нарешті, коротко, без докору, скоріше з тим втомленим розумінням, яке зазвичай з'являється в людей, що бачили достатньо підліткової оборонності, щоб не сприймати її як особисту образу.
— Нічого і що, — сказала вона м'яко. — Просто питання. Іди вже, спізнишся.
Соля вийшла з дому того ранку з незручним відчуттям, яке не могла до кінця сформулювати, — не провини, точніше, а якогось дискомфорту від того, що хтось зауважив зміну, якої вона сама собі ще не дозволяла назвати прямо. Дорогою до школи вона намагалась переконати себе, що мама просто перебільшує, що заклопотаність останніх тижнів — цілком природна річ, яка не має жодного стосунку до чогось глибшого.
Того ж дня, після уроків, вони з Марком мали піти на день народження одного з його нових знайомих — хлопця з музичної школи, з яким Марко познайомився на заняттях і швидко потоваришував. Соля погодилась піти, хоча спершу не надто хотіла — вечірка серед незнайомих людей не викликала особливого ентузіазму, — але Марко наполягав, кажучи, що хоче познайомити її зі своїм новим колом спілкування.
Проблема виникла ввечері, коли з'ясувалось, що вечірка мала відбутись у той самий вечір, коли Соля вже домовилась із подругою Оксаною піти в кіно — план, узгоджений кілька днів тому, ще до того, як Марко запросив її на день народження.
— Може, перенесемо кіно на інший день? — запропонував Марко телефоном, коли вона розповіла про накладку. — Оксана ж не образиться, якщо перенести на тиждень.
— Я вже пообіцяла їй, — сказала Соля. — Незручно скасовувати в останній момент.
— Ну а мені незручно приходити самому на день народження друга й пояснювати, чому дівчина, яку я збирався привести, передумала.
Фраза прозвучала різкіше, ніж, певно, він планував, і в паузі, що виникла після цих слів, Соля відчула короткий спалах роздратування — не стільки через саму ситуацію, скільки через тон, яким він це сказав, ніби її попередня домовленість важила менше за його бажання.
— Це звучить так, ніби я тобі щось винна, — сказала вона прямо.
Марко мовчав кілька секунд, і коли заговорив знову, голос його змінився, став м'якшим, менш наполегливим.
— Вибач, — сказав він. — Прозвучало нечесно з мого боку. Просто хвилююсь через цю вечірку більше, ніж варто, певно.
— Чому хвилюєшся?
Він завагався, і Соля відчула в цій паузі щось непритаманне його зазвичай упевненій манері говорити.
— Це перша компанія, з якою я справді зблизився тут, — сказав він нарешті. — Хочу, щоб усе пройшло добре. І хотів, щоб ти була поруч, чесно кажучи, а не через якийсь розрахунок.
Соля відчула, як роздратування трохи вщухає, змінюючись чимось теплішим, — щирість цього визнання, несподівана вразливість там, де вона очікувала подальшого наполягання, торкнулась її сильніше за будь-яку логічну аргументацію.
— Гаразд, — сказала вона. — Я подзвоню Оксані, спробую перенести на неділю. Вона зазвичай не проти таких змін.
— Дякую, — сказав Марко, і в голосі його прозвучало щире полегшення. — І вибач ще раз за той тон. Не хотів тиснути.
Вона подзвонила Оксані одразу після розмови, і та справді погодилась перенести кіно без жодних заперечень, жартома зауваживши, що "хлопці завжди плутають плани в останній момент, звична справа". Соля розсміялась, дякуючи подрузі за розуміння, і, поклавши слухавку, відчула, що весь конфлікт із Марком розв'язався швидше й легше, ніж здавалось спочатку, — коротка сварка, яка загострилась і згасла протягом кількох хвилин, не лишивши по собі нічого, окрім хіба що легкого відлуння того першого, різкого тону, яким він заговорив спочатку.
Вечірка виявилась приємнішою, ніж Соля очікувала, — невелика компанія Маркових нових знайомих із музичної школи, дружня атмосфера, гітара, на якій хтось грав протягом усього вечора, поки інші підспівували знайомі пісні. Марко представив її кільком людям із теплотою, яка справді здавалась щирою, без жодного натяку на демонстративність.
Повертаючись додому пізно ввечері, проводжена Марком до самого під'їзду, Соля почувалась загалом задоволеною минулим вечором, хоча в глибині свідомості все ще тліла думка про ранкову розмову з мамою — не гостра, не тривожна, просто якась фонова тінь, яка не хотіла зникати повністю.
Вдома, вже готуючись до сну, вона на мить зупинилась перед власним відображенням у дзеркалі ванної кімнати, думаючи, чи справді щось змінилось за останні тижні настільки, щоб мама це помітила. Вона намагалась пригадати, коли востаннє розповідала комусь удома про архів, про нову легенду, про план перевірити дерево на Соборній, — і виявила, з легким подивом, що дійсно не пригадує точно, коли саме перестала ділитись цими деталями за вечерею, як робила раніше майже щодня.
Просто зайнятість, — подумала вона, вимикаючи світло у ванній і йдучи до своєї кімнати. Контрольні, побачення, вечірки, домашні справи.
Вона лягла спати, не дописавши думку до кінця, і за кілька хвилин уже спала — тим швидким, без сновидінь сном, яким засинають люди після довгого дня, коли тіло вимикається раніше, ніж встигає домовити щось важливе самому собі.