Розділ 12. Кухня Устиної мами

Запрошення прийшло в понеділок, під час перерви між уроками географії та біології, коли Устя, підійшовши до Тиміша біля вікна, де він стояв, чекаючи дзвінка, спитала майже мимохідь:
— Слухай, у мене проєкт із біології, про місцеву флору вздовж річки. Треба зробити гербарій і короткий опис видів. Ти ж, здається, добре знаєш околиці — може, допоможеш зорієнтуватись, де що росте?
— Можу спробувати, — сказав Тиміш, трохи здивований проханням, хоча й не проти допомогти — біологію він знав непогано, а прогулянка вздовж річки звучала приємніше за самотнє сидіння вдома над домашкою.
— Чудово. Може, у середу після уроків? Мама якраз спекла щось смачне, зайдеш до нас, якщо хочеш, спершу поїмо, а потім підемо до річки, поки ще світло.
Він погодився, не надто замислюючись над формулюванням запрошення, — звичайна шкільна допомога з проєктом, підкріплена гостинністю, яка в їхньому місті вважалась природною нормою, коли когось запрошували на щось смачне перед спільною справою.
Середа видалась ясною, з тим прозорим осіннім повітрям, яке буває тільки в проміжку між дощами, коли листя вже майже все опало, а перший сніг ще не випав, лишаючи землю голою й чіткою в деталях, які влітку губились серед зелені.
Устина квартира виявилась на другому поверсі старого будинку неподалік центру, з великими вікнами, крізь які лилось надвечірнє світло, забарвлюючи кухню теплими відтінками. Устина мама, невисока жінка з такою самою відкритою усмішкою, як у доньки, зустріла Тиміша привітно, без жодної надмірної цікавості чи розпитувань, які іноді супроводжують перше знайомство батьків із друзями дітей.
— Сідай, — сказала вона, вказуючи на стілець біля кухонного столу, вкритого клейонкою з візерунком соняшників. — Устя казала, ти допомагаєш із проєктом.
— Намагатимусь, — сказав Тиміш, сідаючи. — Хоча гербарій — не найсильніша моя тема, чесно кажучи.
— Головне — знати, де шукати, а визначити вид уже якось розберемось за довідником, — сказала Устя, дістаючи з холодильника тарілку з чимось запашним і теплим — здається, пиріг із яблуками, ще парував легкою хмаркою.
Вони їли пиріг, розмовляючи про дрібниці — про школу, про вчителів, про те, наскільки складним виявився переїзд для Усті на початку навчального року, коли вона нікого не знала й почувалась відірваною від звичного кола спілкування.
— Найважче було перший тиждень, — розповідала вона, відламуючи шматочок пирога виделкою. — Заходиш у клас, а всі вже мають свої компанії, свої жарти, зрозумілі тільки їм. Почуваєшся якось зайвим.
— Уявляю, — сказав Тиміш, і в цій репліці прозвучало щось щире, не просто ввічлива підтримка розмови, а справжнє співчуття людини, яка сама, хоч і не переїжджала нікуди, знала, що таке відчуття відстороненості, навіть у середовищі, де тебе всі формально знають.
— А ти давно тут живеш? Все життя?
— Все життя, — підтвердив він. — Тому, певно, і не думав ніколи, як це — почуватись новим десь.
— Пощастило, — сказала Устя, усміхаючись, хоча в голосі прозвучала легка іронія, спрямована більше на власну ситуацію, ніж на щось критичне щодо нього.
Устина мама, слухаючи цю розмову краєм вуха, поки поралась біля плити, готуючи щось на вечерю, раптом додала, не відриваючись від своєї справи:
— А хто ж та подруга твоя, з якою ви щось записуєте по місту? Устя згадувала якось.
Тиміш на секунду завагався, здивований, що Устя взагалі згадувала про архів удома, — хоча, певно, це було природно, розповісти матері про цікаву деталь, почуту від нового знайомого в школі.
— Соля, — сказав він коротко. — Ми з нею збираємо міські легенди, записуємо в зошит. Давня наша справа, вже кілька років.
— Цікаво, — сказала жінка щиро. — У наш час теж такі історії розповідали, тільки ніхто не записував, все на словах передавалось, а тепер, певно, вже й забулось багато чого.
— Саме тому й записуємо, — сказав Тиміш, і в цій фразі прозвучала звичайна для нього переконаність, з якою він завжди говорив про архів, — переконаність, яка того вечора чомусь здалась йому самому трохи менш впевненою, ніж зазвичай, хоча він і не міг би точно сказати чому.
Після вечері вони з Устею зібрались і вийшли до річки, яка протікала неподалік, на околиці міста, — тиха, неглибока, облямована вербами й очеретом, вже пожовклим і сухим після осені. Вони йшли берегом, зупиняючись час від часу, коли Тиміш показував рослини, які знав, — деревій, кульбабу, засохлі стебла якогось болотяного різновиду, назву якого не міг згадати точно, обіцяючи перевірити вдома за довідником.
Розмова текла легко, без напруги, — Устя ставила питання не тільки про рослини, а й про місто загалом, про його історію, про людей, з якими Тиміш ріс, і він відповідав охоче, відчуваючи ту особливу легкість спілкування, яка виникає, коли не треба нічого доводити, нічого приховувати, просто ділитись знаннями з людиною, яка щиро цікавиться.
— Знаєш, — сказала Устя, коли вони зупинились біля старої верби, гілки якої майже торкались води, — мені подобається, як ти говориш про це місце. Ніби воно живе для тебе по-справжньому, а не просто набір вулиць і будинків.
— Мабуть, тому, що я справді знаю тут кожен закуток, — сказав він, дивлячись на воду, що повільно текла повз, несучи кілька жовтих листків. — Особливо після архіву. Раніше просто жив тут, тепер якось... відчуваю глибше.
— Розкажеш ще якусь легенду? Не обов'язково детальну.
Він завагався коротко, як і минулого разу в бібліотеці, а потім, дивлячись на воду, вирішив розповісти — не про фабуку, не про дах, залишаючи ці деталі приватними, а про легенду колодязя, про Килину, яку вони з Солею знайшли й записали кілька тижнів тому.
Устя слухала уважно, не перебиваючи, і, коли він закінчив, довго мовчала, дивлячись на річку.
— Сумна історія, — сказала вона нарешті. — Особливо якщо він просто знайшов іншу, а не загинув. Чекати роками на щось, чого вже ніколи не буде.
— Так, — погодився Тиміш, і щось у цій розмові, у цій темі чекання й розчарування, торкнулось того самого дисонансу, який він відчував останнім часом, не називаючи його прямо навіть собі, — хоча зараз, ідучи поруч із Устею вздовж тихої річки, це відчуття здавалось дальшим, приглушенішим, майже забутим на кілька хвилин щирої, легкої розмови.
Вони зібрали кілька зразків рослин для гербарію, обгорнувши їх у папір, який Устя прихопила з дому, і рушили назад, коли сонце вже майже сховалось за дахами будинків, забарвлюючи небо в теплі відтінки помаранчевого й рожевого.
Прощаючись біля її під'їзду, Устя сказала:
— Дякую за допомогу. Було приємно провести час не тільки з проєктом, а й просто так.
— Мені теж, — сказав Тиміш щиро, і, вже прямуючи додому самотньою вулицею, він упіймав себе на думці, наскільки легко, без жодного напруження минув цей вечір, — думка, яку він одразу супроводив коротким уколом провини, ніби сама легкість цього спілкування якось зраджувала щось важливіше, щось, чого він сам іще не готовий був назвати прямо.