Розділ 11. Немає гудка

Четвер видався похмурим, з тим низьким сірим небом, яке провіщає перший справжній листопадовий дощ, хоча сам дощ ще не почався, лишаючись загрозою, що висіла в повітрі протягом усього дня. Тиміш планував цей день заздалегідь — вони домовились не просто пройтись звичним маршрутом додому, а завітати на фабуку перевірити нову теорію щодо гудка, яку він придумав напередодні: якщо звук справді походить від якоїсь конструкції всередині цеху, можливо, вдасться знайти джерело, простукавши старі труби вентиляційної системи.
Він переказав план Солі ще у вівторок, і вона погодилась з ентузіазмом, обіцяючи взяти ліхтарик, бо всередині цеху, куди вони збирались зайти цього разу, — не на дах, а власне в приміщення, — світла бракувало навіть удень через забиті пилом вікна.
О пів на другу, коли він саме виходив з останнього уроку, телефон завібрував повідомленням. "Вибач, не зможу сьогодні, — писала Соля. — Мама попросила посидіти з сусідським Ромчиком, у неї термінова зміна вийшла, а няньку не встигли знайти. Може, завтра?"
Тиміш прочитав повідомлення, стоячи в шкільному коридорі, поки повз нього проходили однокласники, поспішаючи додому. Він не відчув одразу того гострого роздратування, яке міг би відчути, якби причина скасування здавалась вигаданою чи неповажною, — прохання мами дійсно звучало обґрунтовано, реальна причина, а не відмовка. І все ж щось у ньому опустилось, коротко й важко, ніби внутрішній баланс, який він намагався зберегти цілий тиждень, знову похитнувся.
"Розумію, — набрав він у відповідь. — Завтра теж не вийде, у мене додаткові заняття з фізики. Може, у вихідні".
"Добре, домовились", — відповіла вона швидко, і на цьому переписка завершилась, лишивши по собі відчуття незавершеності, яке не мало формального приводу для скарги.
Він вийшов зі школи сам, постояв кілька хвилин на ганку, дивлячись на низьке небо, обмірковуючи, чи варто йти на фабуку сьогодні наодинці. Ідея простукати труби видавалась йому цікавою, а чекати до вихідних — надто довго для нетерплячки, яка з'явилась у ньому останнім часом, майже нав'язлива потреба зайнятись чимось конкретним, дотичним до архіву, замість просто чекати наступної спільної зустрічі.
Він вирішив піти сам.
Дорога до фабрики без Солиної компанії здавалась довшою, ніж зазвичай, — не фізично, звісно, той самий маршрут, ті самі кілька кварталів, — а якось психологічно розтягнутою, позбавленою звичного наповнення розмовою, жартами, суперечками про драматизацію легенд. Він ішов мовчки, засунувши руки в кишені куртки, повз майстерню годинникаря, повз аптеку з вицвілою вивіскою, аж поки не дістався знайомої дірки в паркані.
Всередині цеху, куди він проліз, розсунувши фанеру, було темніше, ніж очікувалось, — світло проникало тільки крізь кілька розбитих вікон угорі, розсіюючись тонкими сірими смугами серед пилу, що висів у повітрі, потривожений його рухами. Він дістав телефон, увімкнув ліхтарик і почав повільно обходити приміщення, простукуючи труби вздовж стіни, дослухаючись до звуку, який видавали різні ділянки металу.
Робота йшла повільно й самотньо. Без Солиного коментаря, без її драматичних припущень щодо кожного нового звуку, процес видавався механічним, майже нудним, — він простукував трубу за трубою, робив короткі позначки в блокноті про ділянки, які видавали найглухіший звук, потенційно вказуючи на порожнину чи резонансну камеру всередині, і намагався не думати про те, наскільки інакше все відчувалось би, якби вона стояла поруч, коментуючи кожен його рух.
Приблизно за годину, коли світло крізь розбиті вікна почало помітно тьмяніти, а перші краплі дощу застукотіли по бляшаному даху цеху, він вирішив зупинитись. Знахідок конкретних не було — жодної явної порожнини, жодного натяку на джерело легендарного звуку, тільки кілька позначок у блокноті про ділянки труб, які варто перевірити детальніше наступного разу.
Він вибрався назовні тим самим шляхом, крізь дірку в паркані, і застав дощ, що вже посилювався, перетворюючись зі звичайної мжички на справжню зливу. Дорога додому під дощем без парасольки — він не взяв її, не очікуючи затримуватись так довго, — виявилась неприємною, промоклою, і настрій, який і без того був не найкращим через самотність походу, погіршився ще більше.
Удома баба Ганна зустріла його стурбованим поглядом, побачивши мокрий одяг і промоклі кросівки.
— Де тебе носило під таким дощем? — спитала вона, простягаючи рушник.
— Гуляв, — сказав він, витираючи волосся, уникаючи прямого погляду.
— Сам?
— Сам, — відповів він, і в цій короткій відповіді прозвучало щось, що змусило бабу глянути на нього уважніше, хоча вона не стала розпитувати далі, зайнята приготуванням гарячого чаю, щоб онук не застудився після промоклого одягу.
За вечерею, коли він уже переодягнувся в сухе й трохи зігрівся, баба спитала, немов між іншим, розмішуючи цукор у власній чашці:
— Ви з Солею знайшли вже щось нове про гудок? Давно не розповідав.
Тиміш на мить завагався, ложка супу застигла на півдорозі до рота. Правдива відповідь вимагала б розповісти, що він ходив сам, що Соля скасувала зустріч, що архів останнім часом просувається повільніше, ніж раніше, — деталі, які він чомусь не хотів озвучувати, навіть найближчій людині, ніби визнання вголос зробило б проблему реальнішою, ніж вона здавалась, поки лишалась тільки в його голові.
— Ще шукаємо, — сказав він нарешті, коротко, повертаючись до супу. — Труби перевіряю, чи не там джерело звуку.
— Удвох перевіряли сьогодні?
— Ага, — збрехав він, майже автоматично, і одразу відчув легкий укол незручності від власної брехні — не через провину перед бабою, а через дивне відчуття, ніби, збрехавши про присутність Солі, він якось захищав саму ідею їхньої непорушної спільної справи, не бажаючи визнавати навіть найближчій людині, що вона того дня була відсутня.
Баба кивнула, приймаючи відповідь без подальших питань, і розмова перейшла на інші теми — про сусідку, яка збиралась продавати квартиру, про наближення справжніх холодів, про те, чи варто цього року купувати нові чоботи для зими чи ще протримаються старі.
Пізніше того вечора, вже в своїй кімнаті, переодягнений у сухий домашній одяг, Тиміш сидів за письмовим столом, дивлячись у телефон, набираючи й видаляючи короткі повідомлення Солі кілька разів поспіль.
"Як там Ромчик, впорався?" — написав він, а потім видалив, вирішивши, що це прозвучить занадто нейтрально, майже байдуже.
"Шкода, що не змогла сьогодні" — теж видалив, боячись, що це прозвучить як докір, хоча жодного докору насправді не мав на меті.
"Все норм?" — набрав він нарешті, короткий і простий текст, який не містив нічого конкретного, просто перевірку, чи все гаразд, — але, дивлячись на набраний текст кілька секунд, він раптом відчув невизначену втому, небажання продовжувати переписку, яка, здавалось, все одно нічого не вирішить, не поверне сьогоднішній день, проведений наодинці в порожньому цеху під простукування труб, які так і не видали жодної таємниці.
Він стер повідомлення повністю, поклав телефон екраном донизу на стіл і взявся натомість за домашнє завдання з фізики, яке ще не встиг зробити, — рутинна справа, яка принаймні мала чіткий результат, на відміну від невизначеного відчуття, що накопичувалось у ньому останнім часом і не піддавалось жодному простому розв'язанню.
За вікном дощ посилювався, барабанячи по підвіконню з тим монотонним звуком, який зазвичай допомагав йому засинати, але того вечора видавався радше тлом для думок, які не хотіли вкладатись у чіткі формулювання, лишаючись розмитими, тривожними, схожими на далекий, нечіткий звук, який можна почути, тільки якщо дуже уважно прислухатись, — і навіть тоді неможливо бути повністю впевненим, чи справді щось прогуркотіло, чи це просто здалося.