Розділ 5. Гудок, частина друга

Субота видалась ясною, без жодної хмари, з тим різким осіннім світлом, яке робить тіні довшими, ніж здається природним, і змушує мружитись навіть у наплічній кепці. Соля чекала на розі вулиці Проскурівської о десятій ранку, як домовились, з рюкзаком, у якому лежали зошит, два бутерброди із сиром, загорнуті в фольгу, і пляшка води — похід обіцяв бути довшим за звичну прогулянку до фабрики.
Тиміш прийшов за п'ять хвилин, теж із рюкзаком, і теж, як виявилось, з бутербродами — вони обидва завжди готувались однаково, не домовляючись, ніби роками виробили спільну звичку не покладатись одне на одного щодо їжі, а перестрахуватись подвійно.
— В тебе теж сир? — спитала Соля, зазирнувши в його рюкзак, коли він розстібнув блискавку перевірити щось.
— Сир і шинка. У тебе просто сир?
— Просто сир. Обміняємось?
— Домовились.
Вони рушили вздовж Проскурівської, повз стару аптеку з облупленою вивіскою — колись, певно, зелену, а тепер вицвілу до кольору болотної води, — де за прилавком, як розповідала баба Клава, ще й досі працювала фармацевтка, яка застала часи, коли колодязь на розі був звичайним, робочим, не забутим.
Аптека виявилась зачиненою — субота, коротший робочий день, — але поруч, на лавці біля під'їзду сусіднього будинку, сиділа літня жінка, кутана в вовняну хустку, попри те що день був теплішим, ніж здавався з вигляду сонця.
— Перепрошую, — звернулась до неї Соля з тією ввічливою впевненістю, яку вона напрацювала за роки подібних розпитувань, — ви не підкажете, тут поблизу колодязь має бути, старий? Ми чули легенду про нього.
Жінка примружилась, оглядаючи їх обох з тим підозрілим інтересом, з яким старші люди зазвичай дивляться на підлітків, що цікавляться чимось, що виходить за межі звичайних підліткових турбот.
— Про Килину питаєте? — спитала вона нарешті.
— Не знаю імені, — зізналась Соля. — Просто чули, що дівчина колись утопилась там через кохання.
— Килина, — повторила жінка з певністю людини, яка знає точно, про кого йдеться. — Дочка коваля. Було це, певно, років шістдесят тому, а може й більше — я сама тоді ще малою була, чула від матері.
— А що з нею сталось? — спитав Тиміш, дістаючи блокнот із кишені куртки, звичка занотовувати одразу, поки деталі свіжі.
— Кажуть, чекала хлопця, що поїхав до міста на заробітки, обіцяв повернутись, забрати її з собою. Роками чекала, щовечора приходила до колодязя — той колодязь на межі їхніх городів стояв, зручне місце зустрічі було колись. А він не повернувся. Хтось казав, іншу знайшов у місті, хтось казав — загинув десь, правди ніхто не знає точно.
— І вона втопилась із горя? — уточнила Соля, вже занотовуючи в думках, як оформить це для архіву.
— Це вже як хто розповідає, — жінка знизала плечима, щільніше загортаючись у хустку. — Одні кажуть, сама кинулась, не витримавши чекання. Інші — що просто послизнулась узимку, крига була, вода в колодязі підмерзла й слизька, вона щовечора туди приходила, навіть у мороз, і одного разу не втрималась на краю.
Соля перезирнулась із Тимошем, обидва відчули той специфічний трепет, який завжди виникав, коли легенда виявлялась не однією історією, а кількома, що суперечили одна одній, — саме такі знахідки найбільше цінувались в архіві, бо давали простір для власного тлумачення.
— А де саме той колодязь? — спитав Тиміш. — Ще стоїть?
— Стоїть, кришкою закритий давно, щоб діти не падали. За тим провулком, — жінка махнула рукою кудись у бік вузького проходу між двома старими будинками, — по стежці до самого кінця городів, там і побачите, як каменем обкладений, старий зовсім.
Вони подякували їй і рушили вказаним напрямком, минаючи городи, обгороджені похиленими штахетниками, повз які час від часу гавкав прив'язаний пес, повз розвішану на мотузках білизну, яка тріпотіла на легкому вітрі, здіймаючи запах прального порошку й свіжого повітря.
Колодязь знайшли не одразу — стежка кілька разів роздвоювалась, і тільки з третьої спроби вони вийшли до потрібного місця, де серед високої, вже пожовклої на осінь трави справді стояв старий кам'яний зруб, накритий важкою дерев'яною кришкою, притисненою каменем, щоб не зсунулась.
Соля присіла біля кришки, обмацуючи вологий від часу камінь, порослий мохом із північного боку.
— Думаєш, справді тут вона стояла? — спитала вона тихіше, ніж зазвичай говорила, ніби місце вимагало приглушеного голосу.
— Хтось стояв, — відповів Тиміш, сідаючи поруч навпочіпки. — Не обов'язково саме тут, легенди завжди трохи змінюють деталі з переказом. Але щось справжнє в основі, певно, є.
Вони посиділи так якийсь час, розглядаючи колодязь, — Соля намагалась уявити дівчину, яка приходила сюди щовечора, дивлячись у бік дороги, звідки мав з'явитись той, хто обіцяв повернутись і не повернувся. Уявити чекання, розтягнуте на роки, без жодної гарантії, що воно колись закінчиться чимось, крім самого чекання.
— А знаєш, що дивно, — сказала вона нарешті, дістаючи зошит із рюкзака, — навіть якщо він не помер, навіть якщо просто знайшов іншу — це ж однаково зрада. Може, навіть гірша, ніж якби помер. Бо помер — це не його вибір. А знайти іншу — це вибір.
Тиміш глянув на неї коротко, з виразом, який вона не встигла до кінця розпізнати — щось середнє між згодою і сумнівом.
— Не завжди можна назвати це зрадою, — сказав він повільно, ніби добираючи слова обережніше, ніж зазвичай. — Іноді просто життя складається інакше, ніж планувалось. Не завжди хтось винен.
— А якщо винен?
— Тоді, певно, варто було б сказати про це прямо, а не мовчки зникати з чийогось життя, лишаючи людину чекати на порожньому місці роками.
Соля кивнула, записуючи щось у зошит, і хоча слова Тиміша прозвучали цілком абстрактно, стосуючись давно померлої дівчини й давно втраченого коханого, у повітрі між ними на мить зависло щось важче, ніж просто обговорення старої легенди, — щось, чого жоден із них не назвав прямо, і що розчинилось так само швидко, як з'явилось, коли Соля перегорнула сторінку й почала записувати основну версію легенди, ту, яку розповіла жінка з лавки.
— Як думаєш, вірити версії про самогубство чи про нещасний випадок? — спитала вона, ручка застигла над папером.
— Не знаю, — сказав Тиміш чесно. — Може, треба розпитати ще когось, щоб порівняти.
— Або лишити обидві версії. Хай легенда сама вирішує, у що вірити.
Він усміхнувся на це — тим коротким, схвальним усміхом, яким зазвичай визнавав, що вона придумала щось справді вдале, — і Соля, задоволена його реакцією, почала записувати легенду з обома версіями фіналу, лишаючи маленьку примітку внизу сторінки: "версія не підтверджена остаточно, потребує додаткової перевірки" — фраза, яку вони вигадали ще на початку архіву для випадків, коли розповіді розходились.
Вони пробули біля колодязя ще з годину, з'ївши бутерброди, обмінявшись, як домовились, половинками, обговорюючи інші легенди міста, які могли б чекати на них попереду, — про старий цвинтар за залізницею, про будинок на розі Грушевського, який усі обходили десятою дорогою через нібито прокляття, накладене колишньою власницею.
Дорога назад видалась легшою й швидшою, як завжди буває, коли йдеш уже знайомим шляхом, а не досліджуєш новий. Сонце хилилось до вечора, довгі тіні лягали через стежку, і вони йшли мовчки більшу частину дороги, тим комфортним мовчанням, яке не потребувало заповнення словами.
— З ним ніколи не треба нічого вдавати, — подумала Соля мимохідь, не сформульовуючи це навіть подумки повністю, радше відчуваючи як фонову думку, що супроводжувала звичну легкість їхньої спільної тиші, — думка, яка з'явилась і зникла так само швидко, як з'являються й зникають десятки подібних неоформлених вражень протягом дня, не залишаючи по собі нічого, крім слабкого відбитка.
Вони розійшлись на тому самому розі, що й завжди, і Соля, вже підіймаючись сходами свого під'їзду, дістала телефон перевірити повідомлення — звичка, яку виконувала машинально щовечора. Серед кількох повідомлень від однокласниць про домашнє завдання лежало одне від невідомого номера, підписаного просто "Марко (історія, парта біля вікна)": "Привіт! Взяв твій номер у Оксани, сподіваюсь, не проти. Питання про домашку з історії — ти встигла зробити конспект по темах до контрольної?"
Вона прочитала повідомлення, на мить завагалась, а потім набрала коротку відповідь про те, які параграфи потрібні для контрольної, і сховала телефон назад у кишеню, підіймаючись останніми сходинками до квартири, де мама вже мала бути вдома після денної зміни, готуючи щось на вечерю.