Розділ 2. Як усе почалося

Після уроків вони йшли додому не найкоротшим шляхом, а тим, що проходив повз кіоск зі старими журналами й платівками, який тримав дід на прізвисько Кактус — ніхто не пам'ятав чому, і питати вже було пізно, бо дід помер торік, а кіоск лишився стояти зачиненим, з вицвілою вивіскою "КНИГИ • ЖУРНАЛИ • ЛИСТІВКИ", яку ніхто не здогадався зняти.
Тиміш зупинився біля вітрини, притиснувши долоню до скла, щоб побачити крізь відблиски сонця, що там усередині.
— Дивись, — сказав він, — он та коробка з фотографіями. Вона там стоїть уже, певно, рік.
Соля притулилась поруч, заглядаючи в те саме скло. Всередині кіоску, серед пилу й пожовклих обкладинок, справді стояла картонна коробка, з якої стирчали краєчки старих чорно-білих фотографій — чиїсь весілля, чиїсь випускні, чиїсь діти на тлі будинків, яких уже, може, й не існувало.
— Шкода, що не можна зайти, — сказала вона.
— Можна. Просто треба знайти, хто має ключ.
— Тиміш, це чужі речі.
— Нічиї речі, — виправив він. — Дід помер, родичів у нього не було, тож усе, що лишилось, просто... лишилось. Нічиє.
Він дістав телефон і сфотографував коробку крізь скло — не дуже вдало, з відблиском, — і сховав телефон назад у кишеню, ніби зробив щось важливе, хоча насправді просто зробив невдале фото коробки, яку ніколи не відкриє.
Саме тоді, коли вони вже рушили далі, він раптом дістав із рюкзака стару, пожмакану фотографію — не з телефону, а справжню, роздруковану, з білими зубчастими краями, як роблять на старих фотоапаратах.
— Знайшов учора в бабиних речах, — сказав він, простягаючи їй фото. — Розбирав шафу, там ціла коробка з нашими старими фотками. Ця мене найбільше вразила.
Соля взяла фотографію обережно, як щось, що могло розсипатись від необережного дотику. На ній — двоє дітей, років по тринадцять, мокрі до нитки, сміються так відкрито, як сміються тільки тоді, коли ще не навчились соромитись власного сміху. За їхніми спинами — паркан із профнастилу, той самий, з тією самою діркою, яку вони й досі використовували.
— Це той день, — сказала вона тихо, впізнавши сама себе на фото — мокре волосся, прилипле до щік, куртка, яку вона давно виросла.
— Той самий, — підтвердив Тиміш.
Вони йшли далі мовчки якийсь час, і мовчання це не було незручним — воно було тим особливим типом тиші, яка буває тільки між людьми, що не мусять заповнювати кожну паузу словами, бо знають: думки в них зараз про одне й те саме.
Того дня, два роки тому, дощ почався так раптово, що вони не встигли добігти до жодного даху чи під'їзду — просто сховались за парканом фабрики, тому що це було найближче укриття, а не тому що мали якийсь план. Дірка в паркані утворилась випадково, роками раніше, коли хтось відірвав шматок профнастилу для якихось своїх потреб і не повернув на місце. Тиміш перший помітив прогалину й, не думаючи, поліз усередину — просто щоб сховатись від зливи, — а Соля полізла слідом, бо не хотіла лишатись сама під дощем на вулиці.
Всередині старого цеху, серед іржавих верстатів і розбитого скла, вони знайшли, притулений до стіни під навісом даху, старий дерев'яний ящик із паперами. Більшість перетворилась на суцільну грудку злиплого паперу, нечитабельну, розмиту роками вологи. Але один зошит, товстий, у зеленій обкладинці, лежав окремо, під шматком старого брезенту, майже сухий.
Це був щоденник робітника — так вони вирішили тоді, гортаючи сторінки, поки дощ барабанив по бляшаному даху над їхніми головами. Не щоденник у звичному розумінні, радше нотатки: зміни, норми виробітку, скарги на майстра, кілька рядків про дружину, яка чекала вдома, один запис про народження доньки, дата якого збігалася — вони порахували тоді, схвильовано, — з днем народження бабці Тиміша.
— Може, це писав хтось, кого баба знала, — сказав Тиміш того дня, а тепер, два роки по тому, повторив ту саму думку вголос, ідучи поруч із Солею повз зачинений кіоск Кактуса.
— Ти так і не спитав у неї?
— Питав. Вона сказала, що на заводі працювало пів міста, і будь-хто міг це писати. Не впізнала почерк.
— Шкода.
— Не дуже. Мені якось навіть подобається, що ми не знаємо, хто саме. Це ніби... — він завагався, підбираючи слово, — ніби це міг бути будь-хто. Ніби це про все місто одразу, а не про одну конкретну людину.
Соля кивнула, хоча не була до кінця впевнена, що розуміє, чому це подобається йому саме так. Для неї той зошит завжди був насамперед пригодою — таємничою знахідкою, початком гри. Для Тиміша, здається, він означав щось інше, глибше, чого вона тоді, у тринадцять років, не могла ще розпізнати.
Того ж дощового дня, коли злива нарешті вщухла й вони вилізли назад через дірку, мокрі й замерзлі, Тиміш сказав, майже соромлячись власних слів:
— Може, будемо записувати. Не лише те, що знайшли. А все, що дізнаємось про це місце. Про це місто взагалі.
— Навіщо?
Він знизав плечима тоді, не маючи готової відповіді, і лише через кілька місяців, коли вони вже вдруге чи втретє приходили на дах записувати чергову легенду, Соля почала розуміти те, чого сам він, можливо, ще не проговорював навіть собі: рік тому в нього загинули батьки — автомобільна аварія на трасі за містом, яку в місцевій газеті описали в трьох реченнях, і про яку більше ніхто ніколи не писав жодного рядка. Жодної згадки, жодного сліду в жодному документі, крім свідоцтва про смерть і хреста на кладовищі.
Записувати чужі забуті історії, можливо, було для нього способом протистояти тому, як легко місто забуває навіть найважливіше. Якщо можна зберегти голос давно померлого робітника, чиє ім'я ніхто не пам'ятає, то, може, десь так само зберігається і те, що не влізло в три речення газетної замітки.
Соля ніколи не питала його про це прямо. Він ніколи не пояснював прямо. Але вона відчувала — тим особливим чуттям, яке виникає тільки між людьми, що провели поруч достатньо часу, — що для нього це важило більше, ніж для неї, і саме тому вона ніколи не сміялася над його серйозністю щодо архіву, навіть коли сама хотіла драматизувати легенди для більшого ефекту.
— Знаєш, що смішно, — сказала вона тепер, коли вони вже майже дійшли до її будинку, — тоді ми навіть не думали, що з цього щось вийде. Просто зошит, знайдений під дощем.
— А тепер дванадцять сторінок лишилось, — сказав Тиміш, і в його голосі прозвучала нотка, яку Соля розчула тільки почасти — суміш гордості й чогось схожого на тривогу, ніби закінчення зошита означало щось більше, ніж просто закінчення паперу.
— Ми ж просто купимо новий, коли цей закінчиться.
— Це буде вже інший зошит.
— Ну то й що?
Він не відповів одразу, дивлячись кудись повз неї, на будинок, до якого вони підійшли, — п'ятиповерхівку з облупленим під'їздом і кількома вазонами на підвіконнях, серед яких вона завжди могла впізнати вікно власної кухні за фіранкою в дрібну квіточку, яку мама пошила ще до того, як тато поїхав.
— Тоді ми навіть не думали, що це стане чимось постійним, — сказав він нарешті, тихіше, ніж зазвичай говорив. — Просто грались у знахідки. А тепер це вже... я не знаю. Звичка. Частина тижня.
— Хороша звичка, — сказала Соля, штовхнувши двері під'їзду плечем, бо домофон уже кілька місяців не працював як слід.
— Найкраща, яку я маю, — відповів Тиміш, і сказав це так буденно, так без будь-якого пафосу, що вона навіть не зупинилась на цих словах, лише махнула йому рукою на прощання й побігла сходами вгору, до кухні з фіранкою в квіточку, де мама, певно, вже прокинулась після нічної зміни й готувала щось на вечерю з тим виглядом виснаженої зосередженості, який Соля знала напам'ять.
Тиміш постояв ще хвилину під під'їздом, дивлячись угору, туди, де за секунд двадцять мало засвітитись вікно кухні — сигнал, що вона вже вдома, — і, дочекавшись цього світла, розвернувся й пішов до себе, тим самим шляхом, повз зачинений кіоск Кактуса, повз коробку з чужими фотографіями, які так ніхто й не забере.
Удома баба Ганна вже накривала на стіл, і, побачивши його, спитала, як завжди:
— Ходили сьогодні кудись?
— Так, — відповів він, не вдаючись у подробиці, бо про дах фабрики вдома не говорили відкрито — не через таємницю, а просто тому, що деякі речі не потребують озвучення щоразу.
— Знайшли щось нове?
— Про гудок записали, — сказав він, сідаючи за стіл. — Ти ж казала, що чула його взимку.
Баба Ганна на мить завмерла з ложкою борщу над тарілкою, дивлячись кудись повз онука, у той спосіб, у який дивляться люди, коли спогад раптом стає надто виразним, ніж вони очікували.
— Чула, — підтвердила вона нарешті. — Двічі за все життя. Обидва рази взимку, обидва рази, коли комусь у місті було особливо сумно, хоч я й не можу сказати напевне, чи це якось пов'язано.
— Забобони, — сказав Тиміш, посміхаючись, хоча щось у бабиному тоні змусило посмішку вийти не зовсім щирою.
— Можливо, — погодилась баба. — А може, просто місто нагадує саме собі, що воно ще живе. Навіть завод, якого вже нема, іноді хоче, щоб про нього згадали.
Він нічого не відповів на це, лише доїв борщ мовчки, думаючи про синій зошит, дванадцять чистих сторінок і про те, чи стане колись і їхня з Солею дружба чимось, про що місто розповідатиме легенди, коли обох давно вже не буде поруч, щоб це підтвердити чи спростувати.