Пролог

Кажуть, гудок чути тільки тим, хто ще пам'ятає, як звучав завод, коли працював.
Баба Ганна розповідала це не онуку, а курям, яких годувала щоранку о шостій — так, ніби курям було зручніше вірити в дурниці, ніж людям. Тиміш стояв у дверях сарая, застібаючи куртку, і слухав, як завжди слухав, — не перепитуючи, не сумніваючись, просто вбираючи слова, наче вони належали йому по праву народження в цьому місті.
— А раптом хтось новий приїде, — сказав він, — і теж почує?
— Тоді, — відповіла баба, не підводячи очей від курей, — значить, він теж щось пам'ятає. Навіть якщо сам того не знає.
Фабрика стояла за три квартали від їхнього двору, і про неї в місті говорили однаково буденно, як про погоду чи ціни на хліб: небезпечно, стара, треба знести, а грошей нема. Ніхто не додавав, що всередині, на розсипаному склі й пожовклих накладних, досі можна знайти сліди людей, які колись там працювали, кохали одне одного між змінами, ховали образи в кишенях спецівок і йшли додому, так і не сказавши головного.
Місто вміло забувати. Це в нього виходило краще, ніж будь-що інше, — забувати повільно, по шматочку, так, що ніхто не міг назвати точний день, коли щось зникло остаточно. Спочатку забувають імена. Потім — облич. Останніми йдуть звуки: голоси, сміх, скрип дверей, які вже не існують.
Тому люди на кшталт баби Ганни розповідали те, що пам'ятали, кожному, хто готовий був слухати. Не тому, що вірили в кожне слово. А тому, що розповідь — єдиний спосіб не дати чомусь померти вдруге.
Тиміш цього ще не розумів так, як розуміла баба. Єдине, що він знав напевне того ранку, — що за годину на розі вулиці Шевченка й провулку Садового його чекатиме дівчинка з сусіднього будинку, яка вміла лазити через паркан швидше за нього, і що в них із собою буде зошит у синій обкладинці, який хтось із них купив минулого тижня за гроші, зекономлені на обідах.
Вони ще не знали, скільки в тому зошиті сторінок. Не рахували.
Це здавалося тоді неважливим — так само, як здається неважливим порахувати, скільки разів хтось встигне тебе почекати, перш ніж перестане.
Гудок того ранку не пролунав. Або пролунав, але надто тихо, щоб хтось, крім курей баби Ганни, міг це підтвердити.