00

Той день

(коротке оповідання)

       Співчуття не було моєю рисою. Важко орієнтуватися в інших, якщо в собі глухо як в пеньку. Але все таки навчили “що таке правильно”. Тому, як песик - відробляю свої навички. Ніколи не знала як правильно молитися. І скільки разів треба перехреститися. З кожним роком все більше розумієш, що кожне свято, кожна народна традиція - це певна награність та байдужість. Це привід намалюватися та показати як ти вписався в рамки оточення. І похорон - не виключення з цього списку. Там завжди почуваєшся незрозуміло. Коли треба вітатися? Де треба ставати? Обов’язково треба плакати? Коли говорити, а коли - ні? Одне добре зрозуміло – смерть жахлива річ.

  Помер один чоловік похилого віку. Кожний у містечку знав його, і не міг у це повірити. Файний, підтягнутий, з чистим розумом. Та підвішеним язиком. Такі завжди говорять: ”Не беріть дурного в голову та тяжкого в руки”.  На похорон приїхало море друзів та родичів. Всі заходили в один і той же магазин з квітами, де з усього нормального були лише червоні троянди. Та й вінки купували в одному місці. Був холодний весняний ранок, вітер задував кожну щілину і проймав до кісток. Священник відспівував покійного в хаті, а люди збиралися надворі під дверима. До сірого гаража підійшла бабка зі старою чорно-білою мобілкою. Дзвінок громом розривався на весь двір. 

     - Вимкніть той телефон. - люди косо глянули на неї.

     - Я не знаю як ним пользуватися. -  і далі продовжила, - Алло! АЛЛО! Не чую!

  Вона винувато протягнула трубку людям. Потім діловито знову піднесла до вуха.

     - АЛЛО!  Я ТЕБЕ ГЕТЬ НЕ ЧУЮ! 

  Увесь двір свердлив її недобрим поглядом з неймовірним бажанням “Хай вона вже заціпиться”.

     - ДРОВА? Та нє, будем вигружати.

 Всі тихенько цмакали, але ніхто і слова не зронив. Бо це людина старшого віку. Такі традиції. 

Минуло півгодини. Настав час виносити труну та йти до кладовища. З хати вийшли дві жінки з рушниками, щоб перев’язати процесію. 

     - Кого перев’язувати?

 У відповідь пролунала тиша. Усі розбилися купками та стали на узбіччі.

    - Давайте я вас перев’яжу - жінка підносила рушники, але люди відходили на один крок назад. Всі відмахувалися від неї як від прокаженої.

    - То хто ж вінки понесе? Хлопці, треба труну понести. - Друга жінка підійшла до молодиків років тридцяти.

“Та ні, я не хочу.” - один за одним відповідали вони. Один хлопець був досить підтоптаним. Він мав миле кругле черевце і рожеві щічки. Одразу видно, що матуся годувала свого мужчину, бо такі традиції - чоловік усьому голова.

   Жінки розгублено стояли з рушниками і не знали, що робити. Вони по кілька разів підходили до людей і просили понести щось. Але у відповідь їм хитали головою.  Така раптова смерть. Стільки друзів прийшло пом’янути покійного. Та жодний не бажав допомогти. Всі раптом згадали за свої машини і болячки.  Минуло кілька напружених хвилин і сором пробив деяких людей. Вони з неохотою погодилися провести покійного в останню путь. 

  І вона минула...