Точка зору

Вечірній вуличний ліхтар чудово освітлював місце де я облаштувався, тому тінь, що затулила світло, змусила мене інстинктивно застигнути. Чоловіка я почув здалеку, але зазвичай вони проходили повз, не підходячи близько до сміттєвого контейнера за сіткою. Втім цей підійшов впритул і, відхиливши одну з частин загорожі, закинув щось у бак прямо переді мною.

—Ти — хижак, от і займись своїми прямими обов’язками — лови щурів! — пробасив хриплий голос. — Розлінився, нахаба, на дармових харчах! Вчись сам себе годувати, дармоїд!

Чоловік швидко віддалявся, а я з цікавістю розглядав «хижака», котрий вчепившись чотирма лапами у нерівну поверхню, застиг, перелякано озираючись. Я потягнув носом й відчув від нього запах молока, мастила та смаженої картоплі. Посунувся ближче, вивчаючи неочікуваного конкурента. Худе, смугасте кошеня вишкірилось, зашипіло й притислось до чорного сміттєвого пакета на якому сиділо. Поліетилен під його кігтями розійшовся і прямо перед вусатою мордою виліз риб’ячий хвіст. Я хутко стрибнув, хапаючи трофей, а вусань перелякано сахнувся у дальній куток контейнера. Я озирнувся й ще на всяк випадок засичав — «хижак» взагалі ледь не розмазався по металевій стінці. І оце воно так мене збирається ловити? Ну-ну. Може його з’їсти? Свіже м'ясо. Я роздумливо подивився на кошеня, проте вирішив не бруднити лап. Розміром воно десь з мене, саме точно не нападе, але за власну шкуру битиметься, як і будь-хто, відчайдушно. Воно мені треба? Я погрозливо фиркнув та зробив кілька кроків до непрошеного гостя. «Хижак» з виряченими від переляку очима, навіть не відштовхуючись, підплигнув догори (не знав, що коти так вміють) та криво звалився між сміттєбаками на землю.  Я з цікавістю визирнув — кошеня забилося під сусідній бак. От і чудово, нехай там сидить і не заважає. Понаносять тут люди нахлібників, а мені потім думай куди їх дівати. Підібравши хвоста, я зайнявся рибою. Непогано, як для вечері, о, а тут ще й яблука є. Взагалі чудово!

—Щур! — заверещала жіночка з кошеням на руках й прудко відскочила від контейнера. Я мало не впав від несподіванки. Ледь втримався, балансуючи хвостом на слизькому металі. І чого ото волати? Так — я щур і живу тут недалеко, між іншим, не перший день. А кого вона очікувала тут побачити? Мишей? Так я з сородичами їх давно всіх вполював. Чи пані думала оте обідране вусате створіння у неї на руках добровільно вискочило, варто було людині з’явитись у його полі зору? Та я власним життям ризикував, аби вона отримала свого трофея! Ну, добре не так вже й ризикував, бо що воно мені могло протиставити? Кігтики розміром з голку кактуса, м’язи гідні лише для стрибка з м’якого дивана і переляк, якого вистачило б на три десятки моїх родичів, при появі справжньої загрози? Смішно. Отож, помітивши знайому людину, я спустився за контейнер і, не звертаючи уваги на те, що дрібнота вважала загрозливим виглядом, почав кусати, дряпати та всіляко запрошувати на вихід кошеня. Дійшло до нього не одразу, проте дійшло й він ображено вискочив прямо під ноги людині. Подякувати мені, звичайно, ніхто не подякував, та й грець з ним. Замизканого дурня одразу схопили на руки, почали гріти, пестити і, коли я вже впевнився, що все пройшло добре та поліз підкріпитись, жіночка помітила мене й… нумо волати. І чого ото репетувати? Я, між іншим, набагато чистіший, розумніший та пристосованіший до життя, ніж оте непорозуміння у неї на руках.

Проводжаючи поглядом панянку, що поспішила геть з черговим приблудою, я зітхнув і, догризаючи шмат хліба в якійсь м’ясній підливі, неквапливо перемістився до іншого контейнеру. Люди мене не перестають дивувати. Ні, вони в більшості наші найліпші друзі, але іноді поводяться дивно.

Взагалі, моє життя то ціла низка благодіянь людей. Народився я у важкі для моєї сім’ї часи, коли біля цих сміттєбаків жив здоровенний чорний котисько, який хутко перебирав всі найліпші недоїдки та безцеремонно закусював все знайдене моїми родичами. Здоровий, швидкий, сильний — він вбив нашого вожака, а той був найбільший і найсильніший з нас!

У ті часи доводилось дуже обережно вибиратись за їжею, жити голодним з постійною загрозою піти на обід цьому монстру, який тримав у покорі навіть двох бродячих собак, що крутились неподалік. Та потім нам на поміч прийшли люди. Якась добра жіночка почала підгодовувати собацюг, приносячи їм кісточки, кашу, інші смаколики. Через деякий час собакевичи значно погладшали. Погладшали, поповнилась ще однією парою гавкунів (бо хто ж пропустить їжу, котру не потрібно здобувати), а потім ще й цуценята з’явились. Зграя стала гучною і сильною, полювала на зайців в лісі неподалік, глузувала з зачинених за парканами сородичів, лякала людей, котрі їм не подобались, ганяла котів. І одного дня вони таки дістали нахабного хижака, що тримав нас у жаху. Дістали й пошматували противне котисько на клапті. Та й інших вусатих морд більше не підпускали до нашої домівки, використовуючи кожного приблуду, як іграшку для тренування мисливських навичок. Коти, якщо виживали, чомусь ображались. Отак для нашої сім’ї почались гарні часи. І тривали вони десь з пів року, допоки та ж жіночка, що вигодувала зграю собак, не прийшла з якимись чоловіками і… всіх їх переловила! Які ж вони були ображені й здивовані! Як, власне, і ми.

Мені тоді стало до біса цікаво, що люди роблять з собаками. Навіщо вони їм? Може їдять? Якось один з щурів-чужинців розповідав про те, що люди будують спеціальні будинки, де тримають, обігрівають і годують таких величезних тварин, що звуться свині. А потім, отих наївних, звиклих до турботи й безтурботного життя громил, їдять! Ото несподіванка. Може й наших собак так? Я з цікавості навіть заліз по каналізаційній трубі у великий людський будинок, щоб подивитись, як живуть ті дивні створіння.