Розділ 6. Обитель тіней

Нічний дощ омивав скло машини, коли Кейт та Алекс від’їжджали від міста. Навіть у темряві їхні погляди були зосереджені на карті, де Алекс позначив місце розташування закинутого монастиря. Дорога ставала все вужчою, і врешті-решт вони з’їхали на стару, зарослу чагарниками ґрунтову стежку, що вела вглиб лісу.

— Сподіваюся, ви не помилилися, інспекторе, — сказала Кейт, її голос був спокійним, але в ньому відчувалося напруження.

— Називайте мене Алексом, — він глянув на неї. — І я сподіваюся, що не помилився. У поліцейських звітах зазначено, що це місце давно закинуте і занепало.

Вони залишили машину біля входу до лісу і продовжили шлях пішки. Повітря було важким, насиченим запахом сирої землі та моху. Навколо них були лише тіні від дерев, що танцювали в світлі їхніх ліхтариків. Старий монастир, що височів на пагорбі, здавався примарним, його похмурі стіни зливалися з темрявою ночі.

Вони увійшли всередину. Повітря там було ще більш холодним, ніж надворі. Усередині панувала тиша, порушувана лише краплями дощу, що падали з дірявого даху на кам’яну підлогу. Алекс увімкнув ліхтарик, і його промінь вихопив з темряви порожні ніші, розбиті статуї та сліди давно забутого життя.

— Тут нікого немає, — прошепотів він. — Ми, мабуть, помилилися.

Але Кейт відчувала, що це не так. Її інтуїція, що вела її по життю, підказувала, що вона на правильному шляху. Вона звернула увагу на стіну, на якій був викарбуваний той самий символ, що й на скриньці та компасі — стилізоване око.

— Дивіться, — сказала вона, вказуючи на нього. — Символ.

Алекс посвітив ліхтариком на стіну, його погляд одразу ж став аналітичним.

— Так, це він. Це може означати, що «Братство Схованки» тут було.

Кейт підійшла ближче до стіни. Вона провела рукою по рельєфному візерунку. Раптом вона відчула, що стіна в цьому місці була не такою, як інші. Вона злегка натиснула, і частина стіни зсунулася, відкривши таємний прохід.

Алекс здивовано глянув на Кейт. Його логічний розум не міг повірити в те, що сталося. Вони увійшли в тунель, і їхні ліхтарики вихопили з темряви ще одне диво. На стінах були намальовані ті самі ієрогліфи, що й на пергаментах. Тунель вів їх углиб, і вони розуміли, що це місце було справжньою «Обителлю Тіней».

Наприкінці тунелю була велика зала, де стояла старовинна скриня. Її поверхня була покрита пилом, але коли вони посвітили на неї ліхтариком, вони побачили на ній той самий символ, що й на стіні. Кейт обережно підійшла до скрині.

— Я думаю, що тут знаходиться те, що шукала Евелін, — прошепотіла вона. — Ключ до схованки.

— А де ж Евелін? — Алекс оглянувся, його обличчя було напруженим.

Раптом у них за спинами пролунав скрип дверей, і в проході з'явилася висока тінь. Невідома особа стояла там, її обличчя було приховане в темряві. Але Кейт і Алекс знали, що це хтось, хто не хотів, щоб вони розгадали цю таємницю.

— Ви надто цікаві, — пролунав холодний голос. — І ваша цікавість приведе вас до того ж, що і Евелін.

Кейт і Алекс переглянулися. Вони зрозуміли, що знайшли не просто схованку, а пастку. І тепер їм доведеться боротися не лише з часом, а й з тим, хто стояв у темряві.