14. Третя зустріч. І кава, яка була

Жінка прийшла сама.

Катя сиділа в університетському кафе — так, вона нарешті дозволила собі каву після занять, Любомир Петрович про це не знав і знати не мав — і переглядала нотатки, коли поруч без запрошення сіла темно-сіра постать.

Зблизька жінка виглядала так само — бездоганна, холодна, з виразом легкого презирства до всього навколо. Вона поглянула на Катину каву і підняла одну брову на міліметр — якраз достатньо, щоб висловити думку, але не витрачати на неї слів.

— Він забороняє вам каву, правда? — сказала вона.

— Хто «він»?

— Старий із твідовим піджаком, — жінка замовила воду у офіціанта одним рухом пальця — навіть не підіймаючи погляду. — Він завжди так робить. Думає, що кофеїн глушить частоту. Це дрімуча нісенітниця, між іншим.

— Ви його знаєте.

— Знаю, — коротко. — Як знаю і тебе. Ти Катерина. Ти зміщувалася мінімум раз, можливо двічі. У тебе сильний природній сигнал і жахлива техніка утримання. — Вона відпила воду. — Поки що.

Катя відклала нотатки.

— І хто ви?

Жінка подивилася на неї з тим особливим виразом, який буває у людей, що звикли давати відповіді дозовано.

— Рада, — сказала вона нарешті. — Просто Рада.

— А що ви робите?

— Те саме, що й ваш Любомир Петрович. Тільки без сентиментальності і з кращими результатами.

Катя відчула, як всередині щось насторожилося — тихо, але чітко. Як сигналізація, що спрацьовує не від гучного звуку, а від неправильної тиші.

— Він казав мені не розмовляти з вами.

— Знаю, — Рада не виглядала ні здивованою, ні ображеною. — Він обережний. Це його чеснота і його обмеження одночасно. — Вона встала, залишивши на столі купюру за воду, яку ще не допила. — Я не прошу тебе мені довіряти. Просто запам'ятай одне: те, чого він тебе навчає — це як навчитися ходити. Те, чого ще не навчив — це як навчитися бігти.

Вона вже виходила, коли Катя сказала:

— А якщо я не хочу бігти? Якщо мені достатньо ходити?

Рада зупинилася в дверях. Не обернулась. Але відповіла — через плече, сухо і без зайвих слів:

— Тоді реальність вирішить за тебе. Вона завжди так робить з тими, хто зупиняється.

І вийшла.

Катя дивилася на недопиту склянку води. Потім на свою каву. Потім знову на склянку.

«Не йди за нею», — сказав Любомир Петрович. Але він же й казав, що знання, яке не перевірили на собі, важить менше.

Вона залишилась сидіти. Але думки вже не повертались до нотаток.