12. Незнайомка

Вона з'явилася на третьому тижні занять.

Катя якраз виходила з університету — пізно, вже смеркало, і вона запізнювалася на вечерю, яку обіцяла приготувати ще в обід. У голові крутилися вправи: утримувати образ, не форсувати, відчувати резонанс, не плутати бажання з тривогою...

— У тебе витікає сигнал, — сказала жінка.

Катя зупинилася.

Жінка стояла біля ліхтаря — темно-сіре пальто, чорне волосся зібране так гладко, ніби кожна волосина підписала контракт і виконувала його бездоганно. Років сорок п'ять, не більше. Або п'ятдесят п'ять — важко сказати. Обличчя з таких, що не видають вік, а тримають його як державну таємницю.

І очі — темні, холодні, з тим особливим виразом людини, яка знає більше за вас і не вважає потрібним це приховувати.

— Вибачте? — сказала Катя.

— Сигнал. Витікає. — Жінка кивнула кудись у бік Катиного сонячного сплетення з таким виглядом, ніби говорила про несправний кран. — Ти думаєш про занадто багато речей одночасно. Це як намагатися слухати сто радіостанцій. Чуєш тільки шум.

Катя повільно обернулась, щоб перевірити — може, жінка говорить з кимось іншим? Але за спиною нікого не було.

— Ви... хто?

— Не важливо, — жінка вже рушила геть, темне пальто розчинялося в сутінках. — Важливо — не витікай. Збери себе.

— Зачекайте! — Катя зробила крок вслід. — Ви знаєте про...

Але жінки вже не було. Тільки порожній тротуар і ліхтар, що байдуже освітлював нікого.

Катя постояла хвилину. Потім дістала телефон і написала Марку, що затримується.

Того вечора вона нікому нічого не сказала. Навіть собі — намагалася не думати. Але вночі, вже засинаючи, почула у голові чужий холодний голос: «не витікай» — і чомусь знала, що це не просто слова.