Розділ 8. Зустрічний курс

Наступного вечора дощ перетворився на справжній біблійний потоп. Вода стікала по склу кафе «Стара Тополя» суцільною важкою стіною. У залі не було нікого, крім похмурого бармена, який, кинувши погляд на відвідувачів, що зайшли, мовчки виставив на стійці табличку «Зачинено» й пішов курити до підсобки. Йому явно не платили за те, щоб ставати свідком порушення законів термодинаміки.

Любомир Петрович мовчки дістав свій срібний годинник і поклав його на стіл. Цього разу він не став чекати.

— Готова? — його очі в напівмороці здавалися двома холодними сяючими лезами.

— Готова, — Катя скинула куртку й сіла навпроти. Всередині неї більше не було дзвінкої паніки. Був тільки чистий дистильований розрахунок. Договір укладено. Борг зафіксовано. Час повертатися.

— Знаєш, — раптом сказав професор, дивлячись на свій годинник, а не на неї, — мені теж колись потрібно було повірити в те, чого я не міг довести. Це не стає легше з роками. Просто з роками ти перестаєш чекати на доказ, перш ніж зробити крок.

Вона з розмаху опустила ліву долоню на дерев'яну стільницю.

Білий неоновий вогонь у її голові рванув назовні миттєво. Сліпучий промінь прошив липке дерево, і по залу пронісся важкий низький гуркіт — від якого задрижали й жалібно заспівали гранчасті склянки на полицях барної стійки. Стрілка на годиннику професора завмерла.

Простір навколо них тріснув із сухим електричним тріском.

Зелені шпалери «Старого Тополя» почали стрімко обсипатися сірим лушпинням. Крізь них, утискаючись у геометрію тутешнього напівпідвалу, проступав залитий м'яким світлом зал її рідного заміського ресторану. Катя фізично відчула, як під нею замість стоптаного лінолеуму з'являється лакований паркет. У ніс вдарив різкий рідний запах — аромат кориці, дорогої завареної кави та бензинового чаду.

— Резонанс сто відсотків! — крикнув Любомир Петрович, і його голос вже двоївся, звучачи з двох різних світів одночасно. — Стрибай, Катерино! Лови хвилю!

Катя заплющила очі й рванулася вперед, ментально чіпляючись за картинку, мов потопаючий за рятувальний круг. Світ закрутився шаленою каруселлю. Звуки, запахи і кольори змішалися в сліпучу білу точку.

А потім прийшов звук.

Той самий, з якого все почалося. Дикий неприродний виск гальм важкої вантажівки просто за її спиною.

Катя розплющила очі.

Вона стояла на мокрому асфальті пішохідного переходу. Прямо перед її обличчям, буквально за кілька метрів, скреготячи металом і заваливаючись набік у дикому заносі, пролітала величезна фура. Повз Катю з оглушливим свистом пронісся потік крижаного повітря. Вантажівка, важко хруснувши підвіскою, завмерла на узбіччі.

Катя стояла посеред дороги, важко дихаючи. Руки тремтіли.

Вона повільно підняла ліву руку.

На безіменному пальці щільно, надійно й тепло сидів золотий обідець обручки.

Але на зап'ястку, де мав бути старий шрам — була чиста шкіра. Гладка, без жодного сліду.

Катя завмерла. Відсутність шраму була такою ж відчутною, ніби на його місці раптом виросло щось нове. Щось не так. Або щось так — але по-іншому.

Вона не встигла додумати.

— Катю! Боже, Катю! — з припаркованої біля заправки машини навперейми калюжам біг Марко. Його обличчя було бліде, очі шалені від пережитого жаху. — Ти з глузду з'їхала?! Він же ледь тебе не розкатав!

З прочиненого вікна машини долинав дзвінкий плач Лілі й глухе бубоніння Тими, який зі страху, здається, забув усі правила ділення у стовпчик.

Катя дивилася на чоловіка, що біг до неї, — скуйовдженого, у його вічній дурнуватій куртці, з першими слідами благородної сивини на скронях. Справжнього Марка. З її особистого відвойованого у всесвіту суботнього ранку.

Вона слабо посміхнулася, відчуваючи, як по щоках повзуть гарячі солоні сльози.

— Марк... — видихнула вона, падаючи в його розкриті тремтячі обійми. — Марк, ти навіть не уявляєш, як я за тобою скучила. І заради всього святого... викинь цей чортів тостер на смітник. Прямо зараз.

Марк відсторонився, тримаючи її за плечі, і з абсолютно щирим здивуванням подивився їй в обличчя.

— Який тостер? Катю, у нас ніколи не було тостера.