Розділ 8. Зустрічний курс

Наступного вечора дощ перетворився на справжній, глухий біблійний потоп. Вода стікала шибками кафе «Стара Тополя» суцільною, важкою стіною, відрізаючи їх від решти міста надійніше за будь-які карантинні кордони. У залі не було нікого, крім похмурого бармена. Кинувши короткий погляд на професора та Катю, він мовчки виставив на стійку табличку «Зачинено» і пішов курити в підсобку. Йому явно не платили за те, щоб він ставав свідком порушення законів термодинаміки.

Любомир Петрович мовчки дістав свій срібний годинник і поклав на стіл. Цього разу він не чекав.

— Готова? — його очі в напівтемряві залу здавалися двома холодними, блискучими лезами.

— Готова, — Катя стягнула з плечей куртку і сіла навпроти. Всередині більше не було двоїстої паніки чи страху образити чужу маму. Залишився тільки чистий, дистильований розрахунок. Договір укладено. Борг зафіксовано. Пора повертатися на власну частоту.

Вона з розмаху опустила ліву долоню на дерев'яну стільницю.

Катя звично зосередилася. Білий неоновий вогонь у голові рвонув назовні миттєво, без довгих прелюдій та розкачки. Сліпучий промінь прошив липке дерево. Залом прокотився важкий, низький гул, від якого затремтіли й жалібно заспівали брудні грановані склянки на полицях барної стійки. Стрілка на годиннику професора завмерла, не встигнувши зробити й половини кола.

Простір навколо них тріснув із сухим, електричним тріском.

Зелені шпалери «Старої Тополі» почали стрімко обсипатися сірим лушпинням. Крізь них, втискаючись у геометрію тутешнього напівпідвалу, проступав залитий м'яким світлом зал її рідного заміського ресторану. Катя фізично відчула, як під кросівками замість старого, стоптаного лінолеуму з'являється дорогий, лакований паркет. У ніс ударив різкий, до болю знайомий запах — аромат кориці, дорогої заварної кави і… бензинового гару.

— Резонанс сто відсотків! — крикнув Любомир Петрович, і його голос уже двоївся, лунаючи одночасно з двох різних світів. — Стрибай, Катерино! Лови хвилю!

Катя заплющила очі й рвонулася вперед, ментально чіпляючись за цю картинку, як потопаючий за рятівне коло. Світ навколо закрутився шаленою, божевільною каруселлю. Звуки, запахи та кольори змішалися в одну сліпучу білу точку. Їй здалося, що її тіло пропустили через промисловий шредер, а потім заново зібрали, переплутавши пару суглобів.

А потім прийшов звук.

Той самий, з якого все почалося. Дикий, неприродний вереск гальм важкої вантажівки прямо у неї за спиною.

Катя розплющила очі.

Вона стояла на мокрому асфальті пішохідного переходу. Прямо перед її обличчям, буквально за пару метрів, скрегочучи металом і завалюючись набік у дикому заносі, пролітала величезна багатотонна фура. Час знову увімкнув свою нормальну швидкість. Повз Катю з оглушливим свистом пронісся потік крижаного повітря, піднявши вгору пожухле осіннє листя та бризки брудної води. Вантажівка, важко хруснувши підвіскою, завмерла на узбіччі, ледь не знісши новенький дорожній знак.

Катя стояла посеред дороги, важко, зі свистом дихаючи. Руки тремтіли так, ніби вона годину тримала відбійний молоток.

Вона повільно підняла ліву руку.

На підмізинному пальці щільно, надійно та тепло сидів золотий обідок обручки. Трохи вище, на зап'ясті, де колись білів старий шрам, була чиста шкіра. Жодних слідів. Шрам при переході між реальностями десь загубився. Ну й грець із ним, вона подумає про це потім.

Ззаду пролунав різкий хлопок автомобільних дверей.

— Катю! Боже, Катю! — з припаркованої біля заправки машини, навпростець через калюжі, біг Марк. Його обличчя було блідим, як папір, очі — божевільними від пережитого секунду тому жаху. — Ти з'їхала з глузду?! Якого біса ти стала посеред переходу?! Він же трохи тебе не розкатав!

З прочиненого вікна машини доносився дзвінкий, картавий плач Лілі та глухе бурмотіння Тими, який від переляку, здається, забув усі правила ділення у стовпчик.

Катя дивилася на чоловіка, який біг до неї — скуйовдженого, у його вічній безглуздій куртці, з першими слідами благородної сивини на скронях. Справжнього Марка. З її особистого, відвойованого у всесвіту суботнього ранку.

Вона слабо посміхнулася, відчуваючи, як по щоках, всупереч усій її жорсткості та цинізму, повзуть гарячі, солоні сльози.

— Марку... — видихнула вона, падаючи в його розкриті, тремтячі обійми. — Марку, ти навіть не уявляєш, як сильно я скучила. І заради всього святого... викинь той клятий тостер на смітник. Прямо зараз.