Розділ 7. Чужий борг на двох

У квартирі хрущовки пахло смаженою цибулею, старими книгами та корвалолом — класичний парфум дому, де оселилася перманентна туга.

Батько, Пилип, пішов спати до спальні, демонстративно грюкнувши дверима. Вони залишилися вдвох на крихітній кухні. Олена сиділа на табуреті, обхопивши руками чашку з охололим липовим чаєм, і дивилася на Катю тими самими очима, якими дивляться на невиліковно хворих родичів.

Катя сиділа навпроти, підібгавши під себе ноги. Вона хотіла бути зараз цинічною і злою, але слова буксували.

— Ти ж не моя донька, правда? — раптом тихо, без сліз та істерик запитала Олена, дивлячись кудись повз Катю, у темне кухонне вікно.

Катя осіклася на півслові. Весь заготовлений монолог про «мамо, мені просто потрібно більше гуляти» розсипався, мов карткова хатинка під вентилятором.

— З чого ти взяла?

— Моя Катька... вона ніколи не тримала спину так рівно, — Олена гірко всміхнулася, не піднімаючи очей. — Вона вічно сутулилася, ховалася по кутках, боялася зайве слово сказати. А ти дивишся на мене, як начальник відділу на нерадивого співробітника. Ти готуєш їжу так, ніби за твоєю спиною рота солдатів. І цей твій сміх... жорсткий. Моя дівчинка так не вміла. Вона залишилася там, на пішохідному переході, правда? Під колесами тієї прокляної машини. А ти просто зайняла її місце.

На кухні повисла така щільна тиша, що було чути, як за стіною лається на кота сусід. Катя глибоко вдихнула. Брехати далі не мало жодного морального сенсу. Перед нею сиділа жінка, яка втратила дитину, навіть не підозрюючи про квантові стрибки та радіоефіри.

— Так, — чесно сказала Катя, поклавши долоні на клейонку стола. — Ваша Катя... її свідомість зараз десь в іншому місці. Можливо, в моїй реальності. З моїм чоловіком і моїми дітьми. А я тут. Мене викинуло сюди аварійною хвилею.

Олена повільно підняла голову. В її очах не було шаленого блиску або злості. Тільки бездонна, випалена дотла пустеля.

Вона подивилася на бліду смужку на безіменному пальці Каті, яка зараз ледь помітно пульсувала рівним білим світлом.

— І ти хочеш повернутися.

— У мене там двоє дітей, Олено. Синові вісім, доньці шість. Вони прокидаються вранці й чекають мене. Мій чоловік поняття не має, як працює цей чортів світ без мене. Я мушу піти.

Олена довго мовчала. Це була важка тиша — не зла, а скорботна. Тиша людини, яка вже все зрозуміла, але ще не вирішила, як із цим жити.

— Я не знаю, як влаштована ваша магія, дівчинко, — нарешті тихо промовила Олена, підводячись з табурету. — Але якщо моя Катя зараз там, з твоїми дітьми... пообіцяй мені, що ти зробиш усе, щоб повернути її назад. Сюди. До нас. Яка б вона не була — сутула, тиха, дурна... вона моя.

— Обіцяю, — Катя підвелася слідом.

Рахунок був закритий. Перешкода у вигляді чужої задушливої любові перетворилася на цілком відчутний чесний борг на двох. Тепер тутешній світ її не тримав — він висував умови. І Катя була готова їх виконати.