Розділ 7. Чужий борг на двох

У хрущовці пахло смаженою цибулею, старими книжками та корвалолом — класичні парфуми оселі, де оселилася перманентна туга. Батько, Пилип, пішов спати до спальні, демонстративно грюкнувши дверима так, що в серванті жалібно дзвякнули кришталеві чарки, які вижили з часів розвиненого соціалізму. Вони залишилися вдвох на крихітній п'ятиметровій кухні. Олена сиділа на табуретці, обхопивши руками чашку з охололим липовим чаєм, і дивилася на Катю тими самими очима, якими дивляться на невиліковно хворих родичів — із дикою сумішшю любові, жалю й таємного бажання, щоб цей кошмар скоріше закінчився.

Катя сиділа навпроти, підібгавши під себе ноги. Вона хотіла бути зараз цинічною та злою, але слова буксували, як старі «жигулі» в березневій грязюці.

— Ти ж не моя донька, так? — раптом тихо, без сліз та істерик запитала Олена, дивлячись кудись повз Катю, у темне кухонне вікно.

Катя осіклася на пів слові. Весь заготований монолог про «мамо, мені просто треба більше гуляти» розсипався, як картковий будиночок під вентилятором. Вона подивилася на жінку уважніше. У тьмяному світлі самотньої сорокаватної лампочки Олена виглядала лячно старою.

— З чого ти... взяла? — Катя постаралася, щоб голос звучав рівно, але вийшло кепсько.

— Моя Катруся... вона ніколи не тримала спину так рівно, — Олена гірко, ледь помітно усміхнулася, не підводячи очей. — Вона вічно сутулилася, ховалася по кутках, боялася зайве слово сказати. А ти... ти дивишся на мене як начальник відділу на недбайливого працівника. Ти готуєш їжу так, ніби у тебе за спиною рота солдатів. І цей твій сміх... жорсткий. Моя дівчинка так не вміла. Вона залишилася там, на пішохідному переході, правда? Під колесами тієї клятої машини? А ти просто зайняла її місце.

У кухні повисла така щільна тиша, що було чути, як за стіною матюкається на кота сусід. Катя глибоко зітхнула. Брехати далі не мало жодного морального сенсу. Перед нею сиділа жінка, яка втратила дитину, навіть не підозрюючи про квантові стрибки, різні реальності та радіоефіри.

— Так, — чесно сказала Катя, поклавши долоні на клейонку столу. — Ваша Катя… її свідомість зараз десь в іншому місці. Можливо, у моїй реальності. На моєму місці. З моїм чоловіком і моїми дітьми. А я тут. Мені викинуло сюди аварійною хвилею.

Олена повільно підняла голову. В її очах не було божевільного блиску чи злості. Тільки бездонна, випалена дотла кам'яниста пустеля. Вона подивилася на бліду неонову смужку на підвісному (безіменному) пальці Каті, яка зараз ледь помітно пульсувала рівним білим світлом.

— І ти хочеш повернутися, — це було не запитання. Констатація факту.

— У мене там двоє дітей, Олено, — Катя відповіла жорстко, дорослою інтонацією матері, яка готова вигризти зубами бетонну стіну заради свого гнізда. — Синові вісім, доньці шість. Вони прокидаються вранці й чекають на мене. Мій чоловік… він уявлення не має, як працює цей бісів світ без мене. Я мушу піти. Якщо я залишуся тут, я просто з'їду з глузду, і вам від цього легше не стане.

Олена довго мовчала. Потім повільно простягнула свою суху, вкриту дрібними зморшками руку і на секунду торкнулася руки Каті, розглядаючи шрам.

— Я не знаю, як влаштована ваша магія, дівчинко, — тихо промовила Олена, підводячись із табуретки. — Але якщо моя Катя зараз там, з твоїми дітьми… пообіцяй мені, що ти зробиш усе, щоб повернути її назад. Сюди. До нас. Яка б вона не була — сутула, тиха, дурненька… вона моя.

— Обіцяю, — Катя піднялася слідом.

Рахунок було закрито. Перешкода у вигляді чужої задушливої любові перетворилася на цілком відчутний, чесний борг на двох. Тепер тутешній світ її не тримав — він висував умови. І Катя була готова їх виконати.