Розділ 5. Ментальний хірург

Двері архівного відділу Катя вибила ногою. Ну, як вибила — хлипкі фанерні стулки з гуркотом вдарилися об стіну, і зі стелі на її многостраждальну голову посипалася дрібна вапняна пил переміш зі столітньою павутиною.

Любомир Петрович сидів у точно такій самій позі, в якій вона залишила його три дні тому.

— Я бачила його, — Катя важко дихала, обличчя було бліде, а очі лихоманково блищали. — Він пройшов повз. Він мене не знає! Мій компас сходить з розуму. Мене зараз розірве, зробіть щось!

Професор повільно підвівся. Його висока сутула постать миттєво загородила світло зеленої лампи.

— Твої думки зараз схожі на зграю наляканих ворон у порожній кімнаті, Катерино, — його голос був холодним і рівним, мов хірургічний скальпель. — Сідай. Руки на коліна. Дивися на лампу й не кліпай.

Катя знесилено впала на жорсткий дерев'яний стілець. Любомир Петрович підійшов ззаду, беззвучно, мов архівний привид. Його довгі сухі пальці лягли їй на скроні. На подив, вони були обпалювально гарячими. Він стиснув її голову з такою силою, що у Каті навіть не вийшло заплющитися.

— А тепер прибирай перешкоди, — його свистячий шепіт пролунав просто всередині її черепної коробки. — Тутешній Марко — це просто шматок місцевої неоформленої глини. У ньому немає твоїх десяти років. У ньому немає твоїх дітей. Він порожній, як барабан. Відпусти його. Відріж цей кабель.

І раптом світ усередині її голови відчутно хитнувся. Зелене світло лампи розширилося, остаточно стерши стіни бібліотеки. Весь цей жахливий багатошаровий гул вокзального переходу почав стрімко втрачати гучність.

— Знайди свій якір, Катю, — тихо скомандував він. — Що в тебе в голові? Виділи головне. Відкинь полову.

Паніка пішла так само різко, як і почалася, залишивши після себе прохолодну, майже дзвінку тишу. І в цій тиші, мов на чистому полотні, проступила одна-єдина найважливіша деталь.

Суботній ранок. Кухонний стіл. Запах кориці й димлячого тостера. Спокійне, глибоке знання, яке неможливо симулювати або відібрати: я мати. Я дружина. Я люблю їх.

Пальці Любомира Петровича нарешті відпустили її скроні.

Катя глибоко вдихнула, ніби щойно вирнула з крижаної ополонки. Голова була чистою і прозорою, мов вимите до великодніх свят вікно.

Любомир Петрович спокійно повернувся за свій стіл, ніби нічого не сталося.

— Ну ось. Тепер ти налаштована на правильну хвилю, — він коротко глянув на годинник. — Іди до «Старої Тополі». Сьогодні ввечері спробуємо відчинити цю двері.

Він зробив паузу, і вперше за весь цей час у його голосі з'явилося щось схоже на сумнів — тонке, як волосина, але справжнє.

— І ще одне. Те, що ти щойно зробила — знайшла якір крізь біль — я не можу довести тобі формулою, що це і є твій дар. Але я бачив це багато разів. Люди роблять щось схоже щодня — несвідомо, впівсили. Коли мріють. Коли вибирають вірити всупереч усьому, хоча розум кричить, що це безглуздо. Я не знаю напевне, чому це працює. Знаю тільки, що працює. Цього мені, чесно кажучи, цілком достатньо, щоб продовжувати вірити.

Катя зупинилася в дверях.

— А якщо я не вірю до кінця? Якщо у мене просто... здогад, а не переконання?

Професор подивився на неї, і в кутиках його очей зморшки склалися у щось дуже схоже на усмішку.

— Здогад, на якому тримається ціле життя, Катерино, важить більше за переконання, в якому ніколи не доводилося перевіряти на собі. Йди. Поговоримо про віру, коли повернешся додому.