Розділ 5. Ментальний хірург

Двері архівного відділу Катя вибила ногой. Ну, як вибила — квола фанерна стулка з гуркотом вдарилася об стіну, і з нібито вікової стелі на її багатостраждальну голову посипався дрібний вапняний пил упереміш зі столітнім павутинням.

Любомир Петрович сидів точно в такій самій позі, в якій вона залишила його кілька годин тому. Складалося враження, що його разом із цим твідовим піджаком і дубовим столом просто заспиртували заради науки. Тільки перо в його руці завмерло в міліметрі від паперу.

— Я бачила його, — Катя важко, зі свистом дихала, обличчя було блідим, як лікарняне простирадло, а очі гарячково блищали. — Він пройшов повз. Він мене не знає, Любомире Петровичу! Мій компас сходить з розуму. Мене зараз розірве на шматки, зробіть що-небудь! Вимкніть цей клятий шум!

Професор повільно підвівся. Його висока, сутула фігура миттєво загородила світло зеленої лампи, зануривши кімнату в напівморок.

— Твої думки зараз схожі на зграю переляканих ворон у порожній кімнаті, Катерино, — його голос був холодним, сухим і рівним, як хірургічний скальпель. Жодної жалості, тільки чиста наука. — Ти б'єшся головою об стіни й чекаєш, що простір пошкодує тебе і пригостить солодким сиропом? Дідька лисого. Сідай. Руки на коліна. Дивись на лампу і не моргай.

Катя безсило впала на жорсткий дерев'яний стілець. Любомир Петрович підійшов ззаду, безшумно, як архівний привид. Його довгі, сухі пальці лягли їй на скроні. На диво, вони були обпалююче гарячими, ніби він щойно тримався за розпечений ТЕН. Він стиснув її голову з такою силою, що у Каті навіть не вийшло зажмуритися — перед очима залишилося тільки каламутне зелене коло від абажура.

— А тепер прибирай перешкоди, — його свистячий шепіт пролунав не зовні, а прямо всередині її черепної коробки, змусивши зуби занити. — Тутешній Марк — це просто шматок місцевої неоформленої глини. В ньому немає твоїх десяти років шлюбу. В ньому немає твоїх дітей. Він порожній, як барабан. Відпусти його. Відріж цей кабель.

Катя спробувала смикнутися, але пальці професора ніби проросли крізь кістку прямо в сіру речовину, намертво блокуючи будь-які фізичні рухи.

І раптом світ усередині її голови відчутно хитнувся. Зелене світло лампи розширилося, остаточно стерши стіни бібліотеки та стелажі з рукописами. Весь цей моторошний багатошаровий гул вокзального переходу, крики продавців пиріжків і стукіт коліс почав стрімко втрачати гучність, ідучи на задній план. Любомир Петрович ніби крутив усередині її мозку невидиму ручку налаштування, безжально вирізаючи й випалюючи зайві, фонячі частоти.

— Знайди свій якір, Катю, — тихо, але владно скомандував він десь у районі її потилиці. — Що у тебе в голові? Виділи головне. Відкинь лушпиння.

Паніка зникла так само різко, як і почалася, залишивши після себе прохолодну, кришталеву, майже дзвінку тишу. І в цій тиші, як на чистому полотні, проступила одна-єдина, найважливіша деталь. Суботній ранок. Кухонний стіл. Запах кориці та тостера, що димить. Спокійне, глибоке знання, яке неможливо симулювати чи відняти: я мати. Я дружина. Я люблю їх.

Пальці Любомира Петровича нарешті відпустили її скроні.

Катя глибоко, захлинаючись вдихнула, ніби щойно випірнула з крижаної ополонки. Голова була чистою і прозорою, як вимите до Великодня вікно.

Любомир Петрович спокійно повернувся за свій стіл, поправив піджак і знову взяв до рук перову ручку, наче нічого не сталося.

— Ну от. Тепер ти нарешті налаштована на правильну хвилю, — він коротко поглянув на годинник. — Іди в «Стару Тополю». Сьогодні ввечері спробуємо відкрити ці двері. І постарайся більше не збирати по дорозі всяке ментальне сміття.