Розділ 3. Кафедра рідкісних рукописів

Минув місяць. Цей світ виявився щільним, липким і чортівськи справжнім, як переварені макарони, які тутешня «мама» Олена вперто намагалася впихнути в Катю на сніданок, обід і вечерю. Варто було Каті просто задуматися біля вікна довше ніж три секунди, як над вухом тут же виростала Олена з пузирцем валеріани і скорботним обличчям.

Для всіх тут вона була Катькою-«мишкою» — тихою дівчинкою з останньої парти, яка дивом вижила після зустрічі з бампером «дев'ятки», але «залишилася з легким приветом». Катя підігравала. А куди дітися? Вона мовчала, кивала, слухняно вчила бібліографію і навіть навчилася вчасно симулювати головний біль, щоб її залишили в спокої. Але щодня після занять вона йшла до архіву.

Любомир Петрович знайшовся на кафедрі рідкісних рукописів — у напівпідвальному приміщенні, де пахло столітнім пилом, вогкістю і старою шкірою. Його тема в будь-якій реальності.

Він сидів за величезним дубовим столом, заваленим пожовклими картами міста, під старою зеленою лампою, що відкидала на його обличчя глибокі різкі тіні. Той самий твідовий піджак із протертими ліктями. Той самий запах ядреного сухого тютюну. Катя мимохідь подумала: цікаво, він сам вибирає цей піджак у кожній реальності, чи він просто з'являється разом із ним — як аксесуар до великої вселенської схеми?

— Професоре, мені потрібні карти міста за минулий вік...

— Ти спізнилася на чотири тижні, Катерино, — Любомир Петрович навіть не підняв голови. — Я вже грішним ділом подумав, що цей убогий лікарняний халат затягнув твою свідомість у свої хлоровані надра остаточно.

Катя завмерла. Бланк замовлення вислизнув з її пальців і, плавно погойдуючись у повітрі, опустився на паркет.

— Ви... ви знаєте, хто я? Ви пам'ятаєте?

Любомир Петрович нарешті підняв очі. Ті самі, кольору передгрозового київського неба. У них не було ані краплі здивування. Лише сухий холодний академічний розрахунок — з яким ентомолог дивиться на рідкісного жука, приколотого шпилькою до картонки.

— Я чекав на тебе, — він акуратно закрив чорнильницю. — Твоя аварія біля «Старої Тополі» була такої сили, що твоя несуча частота просто зіскочила на сусідню доріжку. Цей світ, де тобі двадцять два, абсолютно реальний. Він дихає, тут тече кров, тут твої нові батьки щиро ридають над твоєю медичною картою. Але твій дім нікуди не подівся. Ви з Марком просто втратили резонанс. Твій тюнер збився.

Катя зробила крок уперед, пальці мертвою хваткою вчепилися в край стола.

— Як мені повернутися? У мене там діти! Ліля й Тима. Марко сходить з розуму, він же цей чортів тостер від розетки без детективного розслідування не може відключити!

Професор скептично опустив погляд на її ліву руку.

— Твій компас при тобі, не кричи на всю кафедру, — він сухо вказав кінчиком ручки на бліду смужку на безіменному пальці. — Це слід твоєї справжньої реальності, фізичний відбиток. Коли ти впіймаєш потрібну хвилю всередині власної голови, він засяє.

Катя примружилася.

— Тобто ви пройшли через це. Ви теж колись зіскочили з частоти?

Пауза була ледь помітною. Любомир Петрович акуратно поправив чорнильницю, яка й без того стояла рівно.

— Можливо. А можливо, я просто дуже уважно слухав тих, хто пройшов, — він не підняв очей. — Старість, Катерино, навчає однієї корисної речі: можна вести людину впевнено, навіть якщо сам не тримаєшся за поручні. Іди. Нам потрібно очистити твій ефір від перешкод.

Катя запам'ятала цю паузу. І цей погляд — на частку секунди такий, що став не академічним, а дуже особистим. Дуже старим.