Розділ 3. Кафедра рідкісних рукописів

Цей світ виявився щільним, липким і чортовски справжнім, як переварені макарони, які тутешня «мама» Олена вперто намагалася впхнути в Катю на сніданок, обід і вечерю. Катю змусили повернутися на лекції — сидіти на жорстких дерев'яних лавах і слухати тужливі, як осінній дощ, монологи професорів про еволюцію голосних літер у давніх, забутих мовах. Після цього доводилося повертатися в тісну батьківську хрущовку, де повітря було буквально просякнуте липовим чаєм і вічним, задушливим страхом батьків за її глузд. Варто було Каті просто замислитися біля вікна довше ніж на три секунди, як над вухом тут же виростала Олена з пляшечкою валеріанки та скорбним обличчям.

Для всіх тут вона була Катькою-«мишкою» — тихою дівчинкою з задньої парти, яка дивом вижила після зустрічі з бампером «дев'ятки», але «залишилася з легким привітом». Катя підігрувала їм. А куди діватися? Вона мовчала, кивала, слухняно вчила бібліографію і навіть навчилася вчасно симулювати головний біль, щоб її залишили в спокої. Але кожну вільну хвилину вона шукала зачіпку. Хоч одну людину в цьому всесвіті, яка не стане радити їй попити гліцин і перевірити мізки на МРТ.

Любомир Петрович знайшовсь на кафедрі рідкісних рукописів — у напівпідвальному приміщенні, де пахло столітнім пилом, вогкістю та старою шкірою. Його улюблена атмосфера в будь-якій реальності.

Він сидів за величезним дубовим столом, заваленим пожовклими картами міста, під старою зеленою лампою, яка відкидала на його обличчя такі глибокі, різкі тіні, що він здавався персонажем німецького експресіонізму. Той самий твідовий піджак із протираними ліктями, який, судячи з усього, пам'ятав ще з'їзди КПРС, той самий запах ядреного сухого тютюну.

Катя підійшла до столу, до білизни в кісточках стискаючи в кулаці бланк замовлення на архівні плани.

— Професоре, мені потрібні карти міста за минуле століття...

— Ти запізнилася на чотири дні, Катерино, — Любомир Петрович навіть не підвів голови. Перова ручка в його руці скрипнула, залишивши на папері акуратний розчерк. — Я вже грішним ділом подумав, що цей убогий лікарняний халат затягнув твою свідомість у свої хлоровані надра остаточно.

Катя завмерла. Бланк замовлення вислизнув із її пальців і плавно опустився на паркет.

— Ви... ви знаєте, хто я? Ви пам'ятаєте мене?

Любомир Петрович нарешті підвів очі. Ті самі, кольору передгрозового неба. В них не було ні краплі подиву чи старечого маразму. Тільки сухий, холодний академічний розрахунок, з яким ентомолог дивиться на рідкісного жука, приколотого шпилькою до картонки.

— Я чекав на тебе, — він акуратно, із клацанням закрив чорнильницю. — Простір — це тобі не монолітний бетонний паркан, дівчинко моя. Це радіоефір. Твоя аварія біля «Старої Тополі» була такої сили, а викид страху — таким потужним, що твоя несуча частота просто зіскочила на сусідню доріжку.

Катя зробила крок уперед, її пальці мертвою хваткою впилися в край столу:

— Як мені повернутися?! Любомире Петровичу, у мене там діти! Ліля і Тіма. Вони там самі, Марк з'їде з глузду, він же тостер від розетки досі не може відключити без детективного розслідування й залучення екстрасенсів! Цей світ... він надто справжній! Тут мої «батьки» готові нирку продати ради моїх антидепресантів!

Професор скептично опустив погляд на її ліву руку, сухо вказавши кінчиком ручки на бліду полоску на безіменному пальці та рваний шрам на зап'ясті.

— Твій компас при тобі, не репетуй на всю кафедру. Це слід твоєї істинної реальності, фізичний відбиток. Коли твій мозок зловить потрібний резонанс, прибере цей ментальний мусор і паніку — маркер загориться. Це чиста фізика, Катю, жодної магії. Але поки твоя черепна коробка забита тутешньою суєтою, страхом і лекціями з фонетики, ти сидітимеш тут. Нам потрібно очистити твій ефір від перешкод. А перешкоди, повір мені, не змусять себе чекати.