Розділ 2. Чужий понеділок

У ніс ударив густий задушливий запах дешевої хлорки, старого лінолеуму й вареної капусти. Якщо в пекла є філія на землі, то пахне вона саме так — як державна лікарня в дощовий понеділок, де бюджет на освіжувачі повітря був успішно пропитий ще в минулому столітті.

Катя розплющила очі. Біла стеля зустріла її візерунком із дрібних тріщин, схожих на топографічну карту, що веде у Вальгаллу. Отруйно-зелені масляні стіни. Тьмяна люмінесцентна лампа бридко гула над головою. Спроба вдихнути відгукнулася гострим болем у ребрах, ніби туди акуратно забили пару залізних цвяхів.

— Прокинулася! Господи, Пилипе, вона прокинулася! — над Катею виросло заплакане обличчя незнайомої жінки років сорока п'яти. На ній був старий вицвілий кардиган мишачого кольору, а з-під наспіх пов'язаної хустки вибивалися густі темні пасма.

— Ви хто?.. — голос Каті був схожий на шелест сухої трави. — Де я? Де Марк? Що з дітьми?

Жінка повільно опустила руки. Її обличчя, щойно осяяне полегшенням, миттєво вкрилося сірими плямами.

— Катенько... Яка Ліля? Який Марк? Я твоя мама, Олена. Біля університету тебе збила машина.

— Лікарю! — гаркнув біля дверей вусатий чолов'яга в коридор. — Вона марить! Вона нас не впізнає!

Літній лікар з утомленими очима сенбернара з'явився за хвилину. Він довго світив Каті в зіниці копійчаним ліхтариком і говорив тим нестерпно м'яким поблажливим тоном, яким зазвичай розмовляють з дітьми та божевільними.

— Вам двадцять два роки. Ви Катерина Денисова, навчаєтеся на третьому курсі філфаку. Живете з батьками. Жодних дітей у вас немає, і заміжньою ви ніколи не були.

Катя не могла цього слухати. Всередині неї розливався крижаний паралізуючий жах. Двадцять два? Студентка? Чужі люди плачуть і називають її донькою. Туга за неіснуючими дітьми й коханим чоловіком почала щемити серце. На очі навернулися сльози.

У голові зі свистом звідкись з'явилися слова професора: «При сильному шоці частота свідомості може просто зіскочити на сусідню доріжку...» Здогад вдарив обухом: її не просто контузило. Її реально викинуло в прокляту паралельну реальність.

Катя підняла руку. Пальці були тонкими, блідими. Золотої обручки не було. Але коли вона повернула зап'ясток догори, серце пропустило удар.

Там виразно білів рваний нерівний шрам. Той самий. Від розбитого бокала на їхню десятирічну річницю з Марком. Річницю, якої в цьому світі, де їй двадцять два, ще фізично не існувало.

Шрам був матеріальний. Відчутний речовий доказ.

«Хрін там, професоре, з вашою новою реальністю. Ви не казали, що при цьому в мене зміниться комплект родичів».

Катя відкинулася на жорстку подушку й тихо крізь зуби засміялася. Звук вийшов моторошнуватим. Лікар розмашисто зробив позначку в карті, подумки виписуючи їй путівку до психлікарні. Катя ж тепер точно знала: її попереднє життя, її Марко й діти не були передсмертним глюком. Вона в іншій реальності. І їй страшенно хотілося вижити тут, щоб дістатися до тутешньої копії Любомира Петровича й повернутися назад.