Розділ 2. Чужий понеділок

У ніс ударив густий, задушливий запах дешевої хлорки, старого лінолеуму та вареної капусти. Якщо у пекла є філіал на землі, то пахне він саме так — як державна лікарня в дощовий понеділок.

Катя розплющила очі. Біла стеля зустріла її візерунком із дрібних тріщин. Трохи нижче маячили отруйно-зелені масляні стіни. Прямо над головою тьмяна люмінесцентна лампа мерзенно, ритмічно дзижчала. Спроба вдихнути відгукнулася такою гострою силою в ребрах, ніби туди забили пару залізних цвяхів.

— Прокинулася! Господи, Пилипе, вона прокинулася! — над Катею виросло заплакане обличчя незнайомої жінки років сорока п'яти в запраному кардигані мишачого кольору.

Катя зажмурилася, сподіваючись, що цей кошмар зітреться, але коли розплющила очі знову, чужа жінка нікуди не поділася. Більше того, вона спробувала схопити Катю за руку.

— Ви хто?.. — голос Кати був схожий на шелест сухої трави. — Де я? Де Марк? Що з дітьми? Тіма... Ліля... вони цілі? Де мій чоловік?!

Жінка повільно опустила руки. Її обличчя миттєво пішло плямами. Вона перелякано озирнулася назад, туди, де біля облуплених дверей стояв кремезний чоловік у пом'ятому піджаку, який пахнув дешевим тютюном. Катя бачила його вперше в житті.

— Катрусю... — незнайомка знову потягнулася до її чола тремтячою долонею. — Яка Ліля? Який Марк? Про що ти говориш, дівчинко моя? Яка машина з дітьми? Я твоя мама, Олена. А це ж батько. Біля університету тебе збила автівка.

— Лікарю! — гаркнув у коридор вусатий чоловік біля дверей, і його голос зірвався на фальцет. — Покличте чергового! Швидко! Вона марить! Вона нас не впізнає!

Лікар із втомленими очима з'явився за хвилину. Він довго світив Каті в зіниці копійчаним ліхтариком і говорив нестерпно м'яким, заспокійливим тоном, яким зазвичай розмовляють з божевільними:

— Послухайте мене. Ви потрапили під колеса прямо біля головного корпусу. Легкий струс, сильний забій грудної клітки, два дні в безсвідомості. Ваша пам'ять зараз просто грає з вами в хованки — це захисна реакція на травму. Мозг вигадав безпечне місце, затишного чоловіка, якихось дітей... Але реальність простіша. Вам двадцять два роки. Ви Катерина Денисова, навчаєтеся на третьому курсі філфаку. Живете ось із цими чудовими батьками. Нікаких дітей у вас немає, і заміжня ви ніколи не були.

— Що за маячня... — Катя спробувала піднятися, але біль у ребрах швирнув її назад на ліжко. Всередині розливався ледяний, паралізуючий жах. — Який філфак?! Мені тридцять два! У мене двоє дітей! Ви що, придурки, розіграти мене вирішили? Де Марк?!

Чужі плачучі люди дивилися на неї з такою щирою, невимовною тугою, що Каті на секунду здалося, ніби стіни палати стискаються, чавлячи її мозок. Вона божеволіє? Невже вся її ніжна, тепла десятирічна історія з Марком, розсипана кориця на столі, карткаве бурчання Тіми — це просто передсмертний глюк двадцятидворічної студентки?

Вона судорожно підняла ліву руку. Пальці були тонкими, бледними, без звичного манікюру. Золотої обручки не було. Але на її місці залишилася ледь помітна, біляста смужка шкіри — відбиток, який просто не встиг стертися.

Катя різко повернула руку зап'ястям вгору. Серце пропустило удар.

Там чітко білів рваний, нерівний шрам. Той самий. Від кришталевого келиха на їхню першу річницю з Марком. Річницю, якої в цьому чортовому світі, де їй двадцять два, ще фізично не існувало.

Шрам був матеріальним. Він був залізобетонним речовим доказом.

І в цей момент у голові Кати сплив тихий, пророчий голос професора з кафе: «Межа між тим, що ми бачимо, і тим, що існує насправді — тонка, як лід... Якщо система дасть збій, мозок вибудує новий маркер, і ти не зможеш повернутися».

«Збій системи, — гарячково подумала Катя, відчуваючи, як страх трансформується в чисту, злу лють. — Мене не просто контузило. Мене викинуло на іншу частоту».

Вона відкинулася на жорстку подушку і тихо, крізь зуби розсміялася. Звук вийшов моторошним. Лікар тут же зробив розмашисту помітку у своєму планшеті, а «мама» Олена тихо заскиглила, ховаючи обличчя на плечі чоловіка.

Вони думали, що Катя остаточно злетіла з глузду. Катя ж тепер точно знала: її Марк і діти — реальні. Вона в чужому світі. І їй чортовски сильно потрібно вигризти тут право на життя, щоб дібратися до тутешньої копії Любомира Петровича і змусити його повернути її додому.