Глава 1. Суботній тостер і сирена

Є одна річ, яку Катя знала точно: світ навколо неї був живим. Не в сенсі біології — в сенсі характеру. Кухонна техніка реагувала на її настрій. У дні, коли вона прокидалася щасливою, кавоварка працювала без жодного схлипу. У дні, коли тривога стискала груди ще до будильника, тостер неодмінно щось підпалював. Катя нікому про це не розповідала. Це звучало б як привід для запису до хорошого психіатра.

А ще, зовсім зрідка, бувало інше — без жодного зв'язку з тостером. Вона стояла, наприклад, у черзі за кавою чи мила посуд, і раптом на неї накочувалося дивне відчуття, ніби вона приміряла не своє пальто. Сидить начебто непогано, але плечі трохи не туди, рукав не той довжини. Життя було хорошим — чоловік, діти, дисертація. Але іноді, на секунду, проступало тихе питання без слів: «а це точно мій розмір?». Питання зникало швидше, ніж встигало злякати. Катя списувала це на недосип.

Чоловіки після тридцяти п'яти поділяються на дві категорії: ті, хто визнає поразку перед кухонною технікою, і Марк. Марк не здавався. Він стояв біля плити в одних сірих тренувальних штанях, скуйовджений, з плямою від томатного соусу на плечі — звідки вона там узялася о восьмій ранку, лишалося загадкою світобудови — і люто ковиряв ножем нутрощі хромованого тостера. З надр приладу валив сизий їдкий дим. Судячи зі звуків, Марк намагався витягнути не просто застряглий шматок хліба, а саму душу цього пекельного винаходу, попутно виймаючи проводку, кухонний гарнітур і несучу стіну будинку.

— Він робить це свідомо, Катю, — не повертаючи голови, процідив Марк, налягаючи на ніж з таким завзяттям, ніби від цього залежало виживання людства. — Цей шматок заліза зі мною розмовляє. Він заявляє, що цільнозерновий хліб ображає його цифрову гідність. Якщо я зараз його не добʼю, він вночі задушить нас шнуром.

Катя посміхнулася, не розтискаючи губ, щоб не розгубити тепло першого ранкового ковтка кави. Кава була правильною — густою, з ледь помітною гіркуватістю й ароматом кориці, яку Марк вічно сипав мимо банки, рівним шаром покриваючи стільницю, мов ритуальним прахом. У такі суботи — коли пахло корицею, коли Марко воював із побутом, коли діти ще не встигли нічого зламати — Катя іноді відчувала щось дивне. Легке, майже невловиме відчуття, що цей момент особливий. Що вона сама якимось чином його створила. Не вибрала з готового меню, а саме створила — з настрою, з бажання, з тихого внутрішнього «так». Вона ніколи не думала про це серйозно. Ну й дарма, як з'ясується пізніше.

— Ма-а-амо! Тима знову закопав мою русалку в горщик з фікусом! — згори, з боку дитячої, скотився дзвінкий голосок Лілі. Їй було шість, і її світ поки складався з трагедій вселенського масштабу, пов'язаних виключно з пластиковими іграшками та тотальною несправедливістю спільного буття з братом.

— Вона сама туди заплила! — глухо долинало у відповідь. Восьмирічний Тимофій, як і належить юному досліднику, завжди шукав логічне обґрунтування своєму вчинку.

Катя поставила чашку на дубовий стіл. Сонячний промінь, що пробивався крізь жалюзі, упав на її ліву руку. Золотий обідець обручки сидів щільно, майже вріс у шкіру за десять років. А трохи вище, на зап'ястку, білів старий нерівний шрам. Нагадування про їхню першу круглу річницю, коли Катя, засміявшись із якогось жарту Любомира Петровича, випустила кришталевий бокал. З осколків тоді капало дороге шампанське переміш з кров'ю, а Марк блід, матюкався й судорожно бинтував їй руку кухонним рушником, обіцяючи засудити виробника кришталю до сьомого коліна.

— Ми спізнюємося, Катю, — Марк нарешті висмикнув шнур тостера з розетки з таким хрускотом, ніби вирвав дияволу хребет. — Любомир Петрович обіцяв зачинити архів опівдні. Якщо не заберемо креслення, цей маніяк від філології скормить їх бібліотечним мишам або змусить нас слухати лекції про квантову хрєнь до самого вечора.

За пів години вони вже сиділи в машині. На задньому сидінні Ліля намагалася відмити вкриту землею русалку вологою серветкою, Тима бубонів під ніс правила ділення у стовпчик, ніби кликав темні сили, а Марк крутив ручку старого радіоприймача, що намагався видати хоч щось, окрім нескінченних дорожніх новин.

Марк притормозив біля узбіччя навпроти придорожнього кафе «Стара Тополя» — сірої невиразної будівлі з брудною вивіскою, що трималася на одному чесному слові й іржавому болті.

— Катю, давай ти швидко забереш у Любомира ключі від архіву, а ми поки доїдемо до заправки на розі, — Марко чмокнув її в щоку. — А то Ліля зараз влаштує істерику через недомиту русалку.

Катя кивнула й вийшла на мокрий асфальт. Марк помахав рукою і плавно поїхав.

У кафе Любомир Петрович сидів біля вікна у своєму вічному твідовому піджаку — такому старому, що, здавалося, він пам'ятав ще похорони Брежнєва — і з виглядом таємного змовника грів долоні об чашку міцного чаю.

— Твій мозок надто заземлився побутом, Катерино, — замість банального «привіт» пробурчав професор, дивлячись на неї своїми сірими передгрозовими очима. — Серветки, дитячі фікуси, підгорілі тости... Ти думаєш, світ — це монолітний бетон? Хрін там. Це радіоефір. Свідомість утримує частоту, і варто прогавити мить — тебе здме в нову реальність.

— Любомире Петровичу, якщо я не буду заземлюватися, мої діти залишаться без обіду, а Марк спалить будинок, намагаючись посмажити яєчню, — Катя втомлено посміхнулася, простягаючи руку. — Давай ключі, шамане недороблений.

— Не паясничай, — він серйозно постукав сухим кістлявим пальцем по столу, ледь не пробивши в ньому дірку. — Простір пластичний. При сильному шоці або викиді страху частота свідомості може просто зіскочити на сусідню гілку реальності. Тебе перекине в паралельний варіант твого ж життя. І мозок, щоб не збожеволіти, сам вибудує слід іншого життя. Памʼятай про це. У тобі є дар, Катерино. Будь обережна.

— Це ваша чергова теорія, чи ви знову прочитали щось німецьке і не зрозуміли половини? — Катя посміхнулася, забираючи ключі.

— Знаю достеменно одне, Катерино: метод працює, — професор сухо поправив манжету. — П'ятдесят років я це вивчаю і досі не можу сказати тобі напевне, фізика це чи щось інше, чому в світобудові не вистачило совісті визнатися. Просто «фізика» звучить пристойніше у пристойному товаристві.