Глава 1. Суботній тостер і сирена

Чоловіки після тридцяти п'яти діляться на дві категорії: ті, хто визнає поразку перед кухонною технікою, і Марк. Марк не здавався. Він стояв біля плити в одних сірих тренувальних штанях, скуйовджений, із плямою від томатного соусу на плечі, і люто ковиряв ножем черево хромованого тостера. З надр приладу валив сизий, їдкий дим.

— Він робить це свідомо, Катю, — не повертаючи голови, процедив Марк, налягаючи на ніж так, наче від цього залежало виживання людства. — Цей шматок заліза зі мною розмовляє. Він заявляє, що цільнозерновий хліб ображає його цифрову гідність. Якщо я зараз його не доб'ю, він уночі задушить нас шнуром.

Катя посміхнулася, не розтискаючи губ, щоб не розплескати першу ранкову каву.

— Ма-а-ам! Тіма знову закопав мою русалку в горщик із фікусом! — зверху, з боку дитячої, скотився дзвінкий голосок шестирічної Лілі.

— Вона сама туди запливла! — глухо донеслося у відповідь від восьмирічного Тимофія. Судячи з його тону, нещасний фікус просто став частиною наукового плану.

Катя поставила чашку на дубовий стіл. Сонячний промінь упав на її ліву руку. Золотий обідок обручки сидів щільно, майже вріс у шкіру за десять років шлюбу. А трохи вище, на зап'ясті, білів старий шрам. Нагадування про їхню першу річницю, коли Катя випадково впустила кришталевий келих. З уламків тоді капало шампанське впереміш із кров'ю, а Марк бліднув, матюкався і судорожно бинтував їй руку кухонним рушником.

— Ми запізнюємося, Кать, — Марк нарешті висмикнув шнур тостера з розетки з таким хрускотом, ніби вирвав дияволу хребет. В його очах стрибали смішинки. — Любомир Петрович обіцяв закрити кафедру опівдні. Якщо ми не заберемо ті старі рукописи для твоєї дисертації, цей маніяк змусить нас слухати його квантову хрінь до самого вечора.

Через півгодини вони вже сиділи в машині. Марк загальмував біля узбіччя навпроти придорожнього кафе «Стара Тополя» — сірої будівлі поруч із корпусом університету.

— Кать, давай ти швидко забереш у Любомира матеріали, а ми поки доїдемо до заправки на розі, тут дві хвилини, — Марк цьомкнув її в щоку. — А то Ліля зараз влаштує істерику через недомиту русалку.

Катя кивнула і вийшла на мокрий асфальт. Марк помахав рукою і рушив у бік заправки.

У кафе Любомир Петрович — її науковий керівник — сидів біля вікна у своєму вічному твідовому піджаку і з виглядом таємного змовника грів долоні об чашку з міцним чаєм. Катя писала під його керівництвом дисертацію про нейропластичність мозку, але іноді професора заносило в надто небезпечні теорії.

— Твій мозок занадто заземлився побутом, Катерино, — замість банального «привіт» прогарчав професор, дивлячись на неї своїми сірими, передгрозовими очима. — Серветки, дитячі фікуси, підгорілі тости... Ти думаєш, світ — це монолітний бетон? Хрін там. Людська свідомість просто утримує частоту сприйняття. Але наш мозок здатний на більше. Тобі не здавалося, що ти сама можеш змінювати цю реальність, якщо зсунеш фокус?

— Любомире Петровичу, якщо я зсуну фокус, мої діти залишаться без обіду, — Катя втомлено посміхнулася, забираючи зі столу теку з документами. — Мені час. Марк чекає на заправці.

— Стій, — Любомир Петрович серйозно постукав сухим, кістлявим пальцем по столу. — Будь обережна зі своїм даром, Катю. Межа між тим, що ми бачимо, і тим, що існує насправді — тонка, як лід під весняним сонцем. Якщо система дасть збій, мозок вибудує новий маркер, і ти не зможеш повернутися. Не лови чужих перешкод.

Катя подумки списала цю тираду на професорські дивацтва, попрощалася і вийшла на вулицю.

До заправки було метрів двісті. Катя зробила крок на пішохідний перехід. У цей момент у її кишені мобільник раптом видав різкий, пронизливий свист — ніби дві радіостанції наклалися одна на одну, влаштовуючи в ефірі дике виття білого шуму.

Катя на секунду відволіклася, дістаючи телефон.

Зліва, прямо з-за сліпого, занесеного жижею повороту, вилетіла важка вантажівка.

Її колеса дико, неприродно заверещали по мокрому асфальту.

Світ миттєво втратив кольори, звузившись до однієї точки: радіатора махини, що шалено обертався в заносі прямо перед її носом. Час зупинився. Катя навіть не встигла злякатися. Вона лише побачила, як у лобовому склі в дикому жаху округляються очі водія.

А потім прийшов удар. Дзвін розбитого скла і довгий, удушливий ультразвук сирени, який чомусь звучав прямо всередині її власної голови, що вибухала темрявою.