Частина 3. «Справжня швидкість» Глава 14. Карпатський майстер

Дорога в Карпати почалася зранку. Сонце тільки-но піднялося над Львовом, розливаючи золоте світло по мокрих дахах, коли Дмитро завів двигун BMW. Шестициліндровий мотор заспівав чисто, впевнено, наче радів, що нарешті вирвався з міських вулиць.

Марічка сиділа поруч, притискаючи до грудей старий дерев'яний планшет. Вона не малювала — просто дивилася в вікно, як місто повільно відступає, поступаючись місцем полям, лісам і пагорбам. Котик Вовк спав на задньому сидінні, згорнувшись у теплий рудий клубок, і його муркотіння змішувалося з гулом двигуна.

Дмитро їхав повільно. Не тому, що боявся — він уже не боявся. Він просто хотів розтягнути цей момент, відчути кожну мить, кожен подих свободи. Він тримав кермо однією рукою, другою тримав руку Марічки, і це було важливіше за будь-яку швидкість.

— Дивись, — сказала Марічка, показуючи у вікно. — Яка краса.

За вікном пропливали перші карпатські села. Дерев'яні хати з різьбленими лиштвами, зелені городи, старі криниці з журавлями, що схилялися над колодязями. Десь паслася корова, десь бігали діти, десь бабуся в хустці сиділа на лавці й дивилася на дорогу.

— Як у дитинстві, — сказав Дмитро. — Ми з батьком часто їздили сюди. Він любив гори. Казав, що тут повітря інше — густіше, чистіше. Що воно лікує.

— Воно й справді лікує, — відповіла Марічка. — Я відчуваю.

Вони їхали серпантином, який піднімався все вище. З кожним поворотом відкривався новий краєвид — долини, вкриті зеленими килимами лісів, сині силуети далеких гір, що губилися в легкій ранковій імлі. Дмитро скинув швидкість, коли побачив збоку дороги стару, напіврозвалену дерев'яну церкву з темним хрестом на куполі.

— Тут є місце, — сказав він. — Я колись зупинявся тут із батьком. Там, унизу, є майстерня. Старий чоловік робить дивовижні речі з дерева.

— Ходімо, — посміхнулася Марічка.

Він звернув на ґрунтову дорогу, яка вела вниз, до невеликої оселі. Там стояв старий дерев'яний будинок із різьбленими віконницями, великий двір, заставлений колодами та струганими дошками, і невелика майстерня, з якої доносився ритмічний стук — хтось працював.

Дмитро зупинив BMW, вийшов, спираючись на паличку. Марічка вийшла слідом, тримаючи на руках кота.

— Не лякайся, — сказав Дмитро. — Він трохи дивакуватий, але добрий.

Вони підійшли до майстерні. У відчинених дверях стояв чоловік років сімдесяти, із сивою, густою бородою, в робочому фартуху, який пахнув стружкою та дерев'яним лаком. Його руки були великими, мозолистими, але рухи — легкими, майже музичними. Він тримав у руках дерев'яну ложку, яку щойно вирізав, і проводив по ній тонким різцем.

— Дмитре! — вигукнув він, впізнавши гостя. — Скільки років! А я думав, ти вже забув дорогу до старого Івана.

Він підійшов, міцно потиснув руку, потім подивився на Марічку, на кота, і його очі стали теплими.

— А це, видно, твоя доля, — сказав він. — Я бачу. Вона світиться.

Марічка зніяковіла, але посміхнулася.

— Я Марічка, — сказала вона. — Дуже приємно.

— А це Вовк, — додав Дмитро, показуючи на кота. — Наш рятівник.

Дід Іван засміявся — густо, добродушно.

— Рятувальники бувають різні, — сказав він. — Ходіть у хату. Я зварю чай. І розкажете, як там у місті.

Вони зайшли. У будинку пахло сухими травами, деревом і старістю. Стіни були завішані різьбленими іконами, поличками з дерев'яними фігурками птахів і звірів. На столі лежала велика книга з малюнками — ескізи майбутніх робіт.

Дід Іван поставив чайник на піч, дістав із шафи три дерев'яні чашки — гладенькі, теплі на дотик.

— Сідайте, — сказав він. — Розказуйте, як живете.

Дмитро розповів. Про аварію, про лікарню, про коляску, про те, як він знову навчився ходити. Про Марічку, яка була поруч. Про кота, який спав на його ногах. Про BMW, яку він продав і повернув.

Дід Іван слухав мовчки, не перебиваючи. Іноді він погладжував бороду, іноді хитав головою. А коли Дмитро закінчив, старий майстер відпив чаю, поставив чашку на стіл і довго дивився на них.

— Знаєш, Дмитре, — сказав він. — Я багато чого бачив за своє життя. Бачив людей, які ламалися після однієї невдачі. І бачив людей, які вставали після найстрашнішого падіння. Ти — з других. Але ти не сам. Вона, — він кивнув на Марічку, — твоя опора. І ти — її.

Він підвівся, підійшов до полиці, де стояли дерев'яні фігурки. Він узяв одну — маленьку пару, чоловіка й жінку, які трималися за руки.

— Я зробив це кілька років тому, — сказав він. — Іноді мені здається, що я вгадую долю. Я дивлюся на дерево — і бачу, що воно хоче стати. Ця фігурка чекала на вас.

Він простягнув її Марічці.

— Візьміть. Вона принесе вам щастя. І ще... — він усміхнувся, хитро примруживши очі. — Я бачу, що вона, — він показав на Марічку, — буде малювати. А ти, Дмитре, — на нього, — будеш їй допомагати. І колись у вас буде маленька майстерня. Така, як моя. І ви будете щасливі. Бо ви знайшли одне одного не на трасі, а в житті.

Марічка заплакала, затискаючи фігурку в руках. Дмитро обняв її, і дід Іван мовчки вийшов надвір, залишивши їх наодинці з його пророцтвом.

Котик Вовк стрибнув на стіл, понюхав чай, замуркотів і знову заснув.

— Він правий, — сказав Дмитро. — Ми будемо щасливі. Я обіцяю.

Вони вийшли з хати, подякували майстру, сіли в BMW і поїхали далі в гори.

На вершині, коли сонце сідало за обрій, фарбуючи небо в золото та багрянець, Дмитро зупинив машину. Він вийшов, спираючись на паличку, і простягнув руку Марічці.