Глава 13. Перші кроки

Минуло ще три місяці. Три місяці болю, реабілітації, надії та маленьких див. Дмитро перестав рахувати дні, бо кожен ранок приносив щось нове — іноді страшне, іноді прекрасне, але завжди несподіване.

Він переїхав до Марічки остаточно. Її маленька майстерня на Вірменській стала їхнім домом. Тут пахло фарбами, старим деревом, кавою та ще чимось теплим і живим — котиком Вовком, який спав на колінах Дмитра вдень і вночі.

Марічка не відходила від нього ні на крок. Вона готувала йому лікувальні супи, робила масажі, яких навчилася за відео в інтернеті, і щовечора читала вголос — книги про мистецтво, про подорожі, про життя. Вона не давала йому зануритися в депресію, не дозволяла жаліти себе. Вона просто була поруч.

А котик Вовк робив те, чого не могли зробити лікарі. Він спав на ногах Дмитра годинами, муркотів, грів онімілі м'язи. І одного дня Дмитро відчув поколювання. Спочатку ледь помітне, як голки, які торкаються шкіри. Потім сильніше — наче хтось проводив гарячим дротом по стегнах.

Він не повірив своїм відчуттям.

— Марічко, — сказав він одного вечора, коли вона малювала біля вікна. — Я відчуваю. Я відчуваю ноги.

Вона впустила пензлик. Підбігла до нього, впала на коліна, почала торкатися його стегон.

— Де? — спитала вона тремтячим голосом. — Де ти відчуваєш?

— Тут, — він показав на коліна. — І трохи вище. Не сильно, але... вони є. Вони повертаються.

Вони обоє заплакали. Котик Вовк стрибнув на ліжко, почав тертися об його руки, ніби казав: «Я ж казав тобі, я ж знав, що допоможу».

Наступного дня Дмитро почав займатися з фізіотерапевтом. Складно, боляче, повільно. Але він уперше за чотири місяці зміг сісти без сторонньої допомоги. Потім — стати на коліна. Потім — зробити крок. Один. Другий. Третій.

Він падав, збивав руки в кров, проклинав усе на світі, але вставав. Бо поряд була Марічка, яка тримала його за плечі, і котик, який сидів на підлозі й дивився на нього своїми зеленими очима, наче казав: «Ти зможеш. Я вірю».

І він зміг.

Через два місяці він ходив із паличкою. Повільно, невпевнено, кульгаючи на праву ногу, але ходив. Лікарі розводили руками — вони не могли пояснити це диво. Але Дмитро знав. Це була турбота Марічки. Це було тепло кота. Це була любов, яка ламає всі діагнози.

Того дня вони поїхали в гараж до Слави. BMW стояла на підйомнику — Слава вже встиг замінити двигун, виправити підвіску, перебрати гальма. Вона чекала на своє нове життя.

Дмитро підійшов до неї. Не в колясці. Він ішов — повільно, спираючись на паличку, але йшов. Він доторкнувся до капота, провів рукою по холодному металу.

— Я повернувся, — сказав він. — Я знову можу ходити. І я зроблю тебе найкращою.

Він сів за кермо. Вперше за чотири місяці. Кермо лягло в долоні, як старий друг. Дмитро заплющив очі, відчуваючи знайомий запах шкіри та бензину.

— Ми поїдемо в Карпати, — сказав він Марічці. — Я обіцяв тобі. І я виконаю обіцянку.

Марічка сіла на пасажирське сидіння. Котик Вовк стрибнув на заднє сидіння і згорнувся калачиком.

Слава посміхнувся, дивлячись на них.

— Вона готова, — сказав він. — Їдьте. Вона чекала на цей день.

Дмитро завів двигун. Шестициліндровий мотор заспівав — чисто, голосно, радісно. BMW здригнулася, наче від щастя.

Вони виїхали з гаража і попрямували на захід — туди, де сонце сідало за Карпатами.

Кінець Глави 13.