Глава 11. Правда

Минуло ще два тижні. Дмитро почав звикати до коляски — до її скрипучих коліс, до того, як вона зачіпає одвірки, до того, як люди дивляться на нього з жалем або відвертаються. Він переїхав до Марічки — у її маленьку майстерню на Вірменській, де пахло фарбами, скипидаром і старим деревом. Там було тісно, але затишно. Котик Вовк спав на його колінах цілодобово, наче охороняв його від поганих думок.

Марічка малювала. Вона малювала його — у колясці, з котом на руках, біля вікна, крізь яке лилося тьмяне осіннє світло. Вона не питала про минуле. Вона просто була поруч.

Але минуле прийшло само.

Одного вечора, коли дощ знову забарабанив по даху, у двері постукали. Марічка відчинила — на порозі стояв Слава. Внук Вовка. Він був блідий, без своєї звичної зухвалості, у простій чорній куртці. Він тримав у руках невеликий паперовий пакет.

— Я можу увійти? — спитав він тихо.

Марічка глянула на Дмитра. Той кивнув.

Слава сів на старий дерев'яний стілець біля столу, поклав пакет перед собою. Він довго мовчав, крутив у руках ключі від машини, потім підняв очі на Дмитра.

— Я маю тобі дещо сказати, — почав він. — І це не буде легко.

Дмитро напружився. Він відчув, як у грудях заворушився старий страх.

— Кажи, — сказав він.

— Віктор Ковальчук — мій двоюрідний брат, — випалив Слава. — По матері. Ми виросли разом. Він завжди був старшим, завжди командував, завжди думав, що гроші можуть усе.

Дмитро завмер. Він згадав холодний погляд Віктора, його дороге пальто, його зневажливу усмішку. І згадав, як Слава дивився на нього на аеродромі — з викликом, але й з чимось іншим. З болем.

— Він попросив мене викликати тебе на гонку, — продовжив Слава. — Він сказав: «Цей старий механік крутиться біля Марічки. Він думає, що він чемпіон. Покажи йому, де його місце». Він заплатив мені. П'ять тисяч доларів. За те, щоб я принизив тебе на треку.

Він витягнув з пакета конверт і поклав на стіл.

— Ось вони. Я не брав їх. Я хотів повернути, але він не взяв. Сказав, що це плата за послуги. Які я, мовляв, уже виконав.

У кімнаті запала тиша. Марічка закрила рота рукою. Дмитро дивився на конверт, і в його голові все переверталося.

— Виходить, — сказав він повільно, — ти приїхав на аеродром не тому, що хотів змагатися. Ти приїхав, бо тобі заплатили.

— Так, — Слава опустив голову. — Але я не знав, що ти — друг мого діда. Я не знав, що ти носиш його талісман у серці. Я думав, ти просто старий гонщик, який хоче повернути славу. А коли ти сказав про Вовка... я зрозумів, що зробив помилку.

Він підвівся, підійшов до Дмитра і став на коліна перед його коляскою.

— Я хотів тобі сказати це відразу, в лікарні. Але боявся. Боявся, що ти не захочеш мене бачити. Але я не міг більше мовчати. Я продав свою душу за гроші, Дмитре. І я хочу її повернути.

Дмитро дивився на нього. На його очі, повні сліз. На конверт, що лежав на столі. І раптом він зрозумів: гнів, який він мав би відчути, кудись зник. Залишилася тільки втома.

— Ти не продав душу, — сказав він тихо. — Ти просто зробив те, що тобі сказали. Я теж колись робив те, що мені говорили. І я платив за це.

Він подивився на конверт.

— А що з грошима?

— Вони твої, — сказав Слава. — Я не маю права їх брати. І ще... — він завагався, але видихнув. — Ми з Віктором купили твою BMW.

Дмитро здригнувся.

— Що?

— Він хотів її знищити. Розібрати на запчастини, щоб ти більше ніколи не міг сісти за кермо. Але я... я не дозволив. Я забрав її собі. Вона стоїть у моєму гаражі. Ціла. Трохи побита, але жива.

Слава простягнув Дмитру ключі. Ті самі ключі, які Дмитро віддав Сані тиждень тому.

— Вона твоя, — сказав Слава. — Я повертаю її тобі. Якщо ти захочеш — ми відновимо її разом. Якщо ні — я продам і віддам тобі гроші. Але я не можу дозволити, щоб вона зникла. Бо вона — частина мого діда. І частина тебе.

Дмитро взяв ключі. Вони були важкими, холодними, знайомими. Він провів пальцями по вицвілому логотипу BMW і відчув, як серце стискається.

— Дякую, — сказав він. — Я не знаю, що з нею робити. Але дякую.

Слава підвівся. Він виглядав виснаженим, але в його очах з'явився спокій.

— Якщо захочеш побачити її — я привезу. Або ти приїдеш. Як тільки зможеш.

Він кивнув Марічці, повернувся і вийшов. Двері за ним зачинилися, залишивши по собі запах дощу та правди.

Марічка підійшла до Дмитра, обняла його за плечі.

— Ти як? — спитала вона.

— Я не знаю, — відповів він. — Я думав, що Віктор просто ревнує. А він... він купив моє падіння. Він заплатив, щоб я розбився.

— Але ти вижив, — сказала Марічка. — Ти вижив, і ти маєш ключі від своєї машини. І ти маєш мене.

Дмитро подивився на ключі в своїй руці. Потім на конверт із грошима.

— Я хочу повернути їх, — сказав він. — Віктору. Особисто. Щоб він знав: я не продаюся. І я не здаюся.

Марічка посміхнулася.

— Я з тобою. Завжди.

Котик Вовк скочив на коліна Дмитра, згорнувся клубочком і замуркотів. Дощ за вікном стихав. І вперше за довгий час Дмитро відчув, що може дихати вільно.

Він не знав, що робитиме з BMW. Але він знав одне: він не продасть її більше ніколи. Вона буде чекати. Як і він.

Кінець Глави 11.